Людмила Грабенко
Актрису Національного театру імені Івана Франка заслужену артистку України Поліну Лазову за роль Ворона в спектаклі «Сни за Кобзарем» висунуто на здобуття премії імені Тараса Шевченка.
      — Поліно, ви з дитинства мріяли стати акторкою?
      — Я хотіла стати актрисою ще з пелюшок. Мої рідні кажуть, що я навчилася співати раніше, ніж розмовляти. Навіть прізвисько мені дали — «артистка». Вельми сприяла цьому мама, котра не змогла стати актрисою. Ясна річ, у школі була в художній самодіяльності. Навіть удома я вдень і вночі співала, танцювала, розігрувала сценки... Й коли в журналі «Новини кіноекрану» за 1974 рік з’явилася стаття «Молодь, яка обирає свій шлях», з котрої я дізналася, що Київський інститут імені Івана Карпенка-Карого набирає юнаків і дівчат для вступу на акторський курс, то зібрала маленьку валізку (ми жили дуже скромно) й поїхала складати іспити.
      — Ви відразу вступили?
      — Відразу. На курс Михайла Михайловича Рудіна. Чудова людина. Він дав мені не лише професійну школу, а й школу життя: поведінки, культури, інтелігентності.
      Коли закінчувала інститут, Болгарське консульство запросило нас, студентів, на святкування визволення від турецького ярма, і я з однокурсником заспівала «Альошу». На цьому вечорі познайомилася з Сергієм Сміяном, котрий був тоді художнім керівником театру імені Івана Франка. Він прийшов до нас на розподіл і сказав: «Я беру цю дівчинку».
      — І ваш дебют на головній сцені країни — це...
      — Танька у спектаклі «Дикий Янгол» Олексія Коломійця в режисера Володимира Оглобліна. Саме він дав мені вдалий дебют. А в театрі — це надзвичайно важлива річ! І відразу ж моя друга робота з Оглобліним — Варка в «Безталанній» Івана Карпенка-Карого...
      — З ким із режисерів ви ще працювали?
      — З багатьма. Звісно, з головним режисером нашого театру — Сергієм Данченком. У нас були чудові роботи, приміром, «Енеїда», «Камінний господар», «Біла ворона».
      У Володимира Опанасенка я відчула, що можу «тримати» на собі спектакль. Він працював зі мною, ніби скульптор — «ліпив» мені обличчя: профіль, напівпрофіль, анфас... Робив майже кіношні «великі» плани.
      Ірина Молостова подарувала мені ролі, про які можна було тільки мріяти. Маргарита в «Майстрі й Маргариті» Михайла Булгакова, Марія Лучицька в «Талані» Михайла Старицького.
      Валентин Козьменко-Делінде у «Снах за «Кобзарем» відкрив мені мене, зробив несподіваною для себе самої...
      — За цю роботу вас із вашими колегами висунуто на здобуття Шевченківської премії. Чим вона вам дорога?
      — Загалом театр Козьменка-Делінде — це мій театр, є в мене потяг до авангарду, до сюрреалізму... Це дуже цікава роль. Образ — знак, напівчоловік-напівжінка. Дві крайності: від янгола — до диявола. Після цього спектаклю я зрозуміла, що саме в цьому напрямі повинна працювати. Я несподівано відчула і своє тіло, і голос, і обличчя. Я не соромилася нічого робити (звісно, в межах дозволеного). Мене заворожив пластичний малюнок ролі, схвалений режисером. І я розуміла, в ім’я чого все це робиться. Для мене ця праця — той рівень, нижче якого я не маю права спускатися.
      — Ви мріяли стати знаменитою?
      — Мріяла. Було б неправдою сказати, що ні. Але спеціально для цього нічого не робила.
      — Скільки ролей ви зіграли за своє сценічне життя?
      — Щось близько тридцяти. Це дуже багато.
      — А є роль, яку хотілося б зіграти, але поки що не випало?
      — Колись у мене була мрія зіграти леді Макбет, але тепер я від цієї мрії відмовилася. Мені здається, такі ролі щось надривають у людині, вони нищівні. Я боюся таких ролей. А хочеться зіграти долю й життя якої-небудь кінозірки: Діни Дурбін, Марлен Дітріх, Грети Гарбо... Мене дуже цікавить ця проблема — жінка на «фабриці мрій». І такий матеріал є. Можливо, ця мрія здійсниться.
      — Як ви вважаєте, чим повинен бути театр для суспільства?
      — Можливо, це
крамола — порівнювати театр з Храмом, але для мене це Храм. Храм мистецтва. У моїй уяві це навіть симбіоз Храму й хоромів, які зберігають у собі щось чисте. Ми, актори, можемо на сцені виробляти все, можливо, навіть бруд, але не заради бруду, а заради світлої мети, ідеї. Сьогодні це потрібно людям, як ніколи, вони йдуть до театру по добро і втрачені світлі почуття.