«Далеко висунутий до глядацького залу подіум вкрито розкиданими атрибутами: солом’яні брилі, шаблі, шинель, чоботи, хустки, дзвін, литаври... Все це засипано піском, з якого, мов із пам’яті, актори видобувають предмети. «Доборолась Україна до самого краю...». Із сумом промовляє ці слова Кобзар — Богдан Ступка, вкладаючи у знайомі хрестоматійні рядки Тараса Шевченка і біль самотності, і тугу за нездійсненним родинним щастям, і роздум про історичну долю свого народу... Так починається одна з найкращих вистав Національного академічного драматичного театру ім. І.Франка «Сни за Кобзарем», поставлена Валентином Козьменком-Делінде. Не дивно, що вистава була висунута на здобуття Державної премії України імені Тараса Шевченка. Серед кандидатів — актори Віктор Цимбаліст, Василь Мазур і Поліна Лазова, героїня цієї розповіді.
      Це рідкісний випадок, коли на найвищу премію претендували виконавці негативних ролей (Б.Ступка вже має Шевченківську нагороду). Три Ворони наче уособлюють усі темні, ворожі сили, які пригнічують Україну, роздирають її іззовні і з середини. Персонажі — знакові, знеособлені. У них можна впізнавати й «москалів», і «ляхів», і «жидів», а то й ... сучасних нуворишів, ладних розпродати країну.
      Звичайно, симпатій до цих персонажів не може бути, а ось акторами не можна не захоплюватись... В №50 нашого тижневика за минулий рік ми представляли заслужену артистку України Поліну Лазову як учасницю театральних радіозустрічей. Її роль у «Снах...», її особисте життя залишилось «поза кадром»...
      Отже, маємо добру нагоду познайомити читачів з цією чарівною жінкою.
 
Поліна Лазова розповідає про себе:
      «Мої перші три роки життя пройшли в селі на Миколаївщині. Потім батько пішов працювати на шахту в Ново-Волинську, там жили майже 10 років, а школу я закінчувала вже знову у рідних місцях. У 16 років поїхала до Києва вступати до театрального інституту, хоча вагалася, чи не краще обрати професію лікаря? Побачила на іспитах гарних, добре вдягнених дівчат — готові актриси. А я нікуди не їздила, зростала «під маминою спідницею». Це, мабуть, було нахабством — ось так поїхати і вступити...
      У театрі режисери інколи пробували зробити з мене ліричну актрису, мені ж легше грати жінок-вамп. Мій перший режисер Володимир Оглоблін це розумів і намагався ставити свої вистави з урахуванням моєї зовнішності і мого нутра. Я й свою Маргариту з п’єси М.Булгакова сприймаю інакше, ніж інші. Шукала в ній інфернальне начало. Перечитала купу літератури, де її початкове трактували як відьму. Не випадково ж вона з’являється із жовтими квітами...
      Після ролі Ворона у Валентина Козьменко-Делінде мені важко знову занурюватися в побутовий театр. У «Снах за Кобзарем» я зідчувала подих залу, бачила, як кожен сприймає виставу. Мені більш цікава авангардна режисура. Через вісімнадцять років роботи в театрі відчула, що хочу зіграти Мефістофеля, Гамлета, передати муки жінки, яка кохає жінку. Не на рівні Віктюка з його відвертою гомосексуальністю, а щось непевне — між небом і землею...»
 
А ось якої думки про Поліну Лазову мужчини — її колишні колеги по театру ім. І.Франка
      Олександр Биструшкін: «Поліна — актриса невикористаних можливостей. У неї великий творчий діапазон — від трагедії до комедії. Їй підвладні і класичні українські твори, і всесвітньо відомі шедеври. Я її дуже ціную як професіонал професіонала. Вона суто українська актриса — її внутрішній світ цілком перебуває в національній ментальності. Але... треба частіше про себе нагадувати».
      Валентин Троцюк: «Можливо вона не найкраща актриса, але без сумніву, найчистіша жінка в театрі. Я завжди був у неї закоханий і не соромлюся освідчитись їй в коханні ще раз».

      На початку березня у
Поліни — творчий вечір у Будинку актора. Якою ж з’явиться вона у моновиставі, написаній для неї Теодозією Зарівною? Не хотілося розпитувати актрису. Нехай це буде загадкою, сюрпризом для усіх її шанувальників...