Людмила Грабенко
Ім’я Поліни Лазової відомо всім, хто любить український театр. Вісімнадцять років на першій сцені України — в Національному театрі імені І.Франка; більше половини головних ролей в репертуарі театру, заслужено — заслужена артистка своєї країни. А в житті — чарівна жінка, що мас не тільки вроду, а й власну людську гідність. Мати і дружина, яка тримає на собі дім і виховує двох синів. Чудово співає, пише вірші... і лишається таємницею для тих, хто добре її знає.
      — Поліно, ви вагалися, коли обирали професію?
      — Так. У мені завжди жили два «я», дві половинки. З одного боку я хотіла стати артисткою, мені навіть прізвисько таке друзі в дитинстві дали. Художня самодіяльність, безкінечні концерти, виступи. І усамітненість моя з п’єсами Шекспіра... «Ромео і Джульєтта» — для цієї п’єси я зошит завела і сама почала ілюструвати переписаний від руки улюблений твір: сцена на балу, сцена на балконі... Тепер я розумію, що творчі професії — це натхнення. А тоді — диво! Та я ж до цього жодного разу пензля в руках не тримала — і раптом почала малювати. А взагалі цей потяг до мистецтва мені прищепила мама — артистка, що не відбулася. Я їй завдячую за цю любов до кіно, театру, співу — до мистецтва.
      А з іншого боку — я хотіла бути лікарем. Весь час у хаті були шприці, голки, ліки. Моя хрещена мати, тітка моя рідна, фельдшер-акушерка за фахом, вона для мене була як бог на Олімпі. Я і себе вже бачила в білому халаті, завжди акуратною, уважною до людей. Я думала: буду всіх жаліти, всім знаходити слова добрі, всім допомагати.
      І зараз я розумію, що ці дві професії, про які я казала, споріднені. Лікар лікує тіло, а актор — душу. Актор може днювати й ночувати в театрі, якщо він «захворів» роллю. Так і лікар — з ранку до ночі в лікарні, з пацієнтами. А якщо це сільський лікар, то навіть уночі можуть його покликати до хворого.
      І ось так я вагалась між двома професіями... Визначальною ж краплиною, через яку я зробила вибір, стала стаття в журналі «Новини кіноекрана» за 1974 рік — «Молодь, яка обирає свій шлях». Коли я прочитала, що Київський театральний інститут імені І.К.Карпенка-Карого набирає юнаків та дівчат для вступу на акторський курс, то я не знаю, що зі мною сталося. Почала вчити байку, вірш, прозовий уривок, монолог. Зібрала маленьку валізку (ми жили дуже скромно) і поїхала здавати іспити.
      Як у Булгакова в «Майстрі і Маргариті»: «Любов вразила нас, як фінський ніж, як убивця в завулку». Саме так перемогла в мені акторська професія.
      — А артистизмові можна навчитися?
      — Артистизм, гадаю, — це те, що людині дано від Бога. Є люди не акторської професії, але вони дуже артистичні. Що таке артистизм? Це вміння себе поводити, вміння якісь вади свої приховувати. Розумна людина має знати, що в неї не так, і перекриває це привабливими рисами. Вона має вміти гарно і цікаво розмовляти. Нарешті, артистизм — це вміння подати себе зовні. Бути привабливим — уже 50 відсотків успіху.
      — Вважається, що мистецтвом театру займаються не тільки люди, які можуть ним займатися, а й ті, які не можуть ним не займатися?
      — Це мусить бути так, бо театр — це діагноз. Хвороба невиліковна. І сюди мусять йти люди, які не можуть жити без театру. Це їх зірка, їх хрест. Це те, задля чого вони народжені на цій землі. Я таких людей знаю — безсеребреники, які за копійки тут працюють. Але я в мистецтві вже двадцять років і можу сказати, що дуже багато і людей випадкових. Людей, які не розуміють і не поважають цієї професії. Можливо, так і потрібно, щоб було тло, аби помітнішими були справжні «святі актори».
      — Чим, на вашу думку, повинен бути театр для суспільства?
      — Можливо, це крамола — порівнювати театр з Храмом. Але для мене це, справді, Храм. Храм мистецтва. В моїй уяві це навіть симбіоз Храму і хоромів, які охороняють в домі чистоту. Ми, актори, можемо на сцені переживати й негідні, брудні почуття. Але не заради бруду, а заради якоїсь світлої мети, ідеї. Ми повинні бути тим Храмом, де люди будуть очищатися. Для глядача в театрі найважливіша душа. Пам’ятаєте, як у «Білій вороні»: «Душа? — Ця штука коштує дорожче». Так, вона справді дорожча. Зараз, як ніколи, людям це потрібно: вони йдуть в театр за добром і втраченими світлими почуттями.
 

      — Ви мріяли стати відомою, знаменитою?
      — Мріяла. Це була б неправда, якщо б я зараз сказала, що ні. А нащо тоді наша професія, нащо бути в театрі? Щоправда, моє виховання завжди заважало мені «висовуватись», лізти на перший план. Я просто працювала, просто грала. Для того, щоб бути відомою, я нічого спеціально не робила.
      — Скільки ролей ви зіграли за своє сценічне життя?
      — Я їх не рахувала. Десь близько тридцяти. Я вважаю, що це дуже багато. А скільки з цього вже забулося, пішло ніби в небуття... Але в мені все це зберігається. Зерна ролей, які я вже не граю, проростуть паростками в нових ролях.
      — Хтось з критиків писав, що всі ваші ролі позитивні. Ви згодні з цим?
      — Ні, не всі позитивні. Марія Антонівна в спектаклі «Гріх» В. Винниченка, Варка в «Безталанній» І.Карпенка-Карого. Вони далеко не ідеальні. Щоправда, чомусь привертають до себе симпатії глядачів. Взагалі ж «блакитних» героїнь ніколи не грала: такі люди мені не цікаві ні на сцені, ні в житті.
      — Вас ототожнюють з персонажами, яких ви граєте?
      — Буває. Приходять люди після вистави, дякують. Я розумію, що це взагалі за роботу. Але ж приходять вони як до Марії Лучицької або як до Маргарити. Тобто риси моїх героїнь вони переносять на мене. Хочемо ми того чи ні, існує злиття образу і актора. Та я й сама іноді ототожнюю улюбленого свого актора з його персонажем!
      — Поліно, чи є у вас кумири в мистецтві?
      — Так, Марлен Дітріх. Вона померла — і все ж таки лишилася загадкою. І актриса, і жінка, і актриса-жінка — вона все одно повинна бути недозрозумілою. Має бути щось таємниче. От читаєш про неї книжки, дивишся на фотографії... і навіть на знімку — загадка! Ці напівпримружені очі, ця усмішка... Вона ніби каже: «В мене є щось, чого жоден з вас не знає. Ви мене все одно не зрозумієте... до кінця». А її голос! Мені подобаються такі голоси, глибокі, грудні, аж мурашки поза шкірою. Потім її сила волі, суто німецька. Людина, що йде по життю, зціпивши зуби Це, ми, слов’яни, все емоційно переживаємо — сльози, страждання. Треба вміти себе стримувати.
      — А ви сильна людина?
      — Не знаю. Я намагаюся нею бути. А чи завжди з цього щось виходить?
      — Поліно, чого ви хочете для себе в житті?
      — Я б трохи інакше повернула це запитання. Чого я не хочу. Розумієте, я взагалі вже майже нічого не боюся в цьому житті. І водночас боюся. Боюся втратити дітей, бо це вже моє і без них життя не буде мати сенсу. Боюся втратити батьків, бо
це — моє коріння, моя стабільність. Боюся втратити гармонію в своєму подружньому житті, в стосунках з чоловіком. А все інше в житті? Все від Бога. Він дав. Буде потрібно — забере, або навпаки — додасть.