Людмила Волга
На домовлену зустріч Поліна Лазова, заслужена артистка України, талановита виконавиця численних провідних ролей у Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка, кількість яких уже наближається до п’ятого десятка, прийшла без запізнення. Ця пунктуальність приємно вразила, бо за всієї поваги до багатьох наших знаменитих артистів ніколи не могла зрозуміти дешевих «зіркових» прийомів, коли доводиться витрачати свій час на безпричинне чекання, бо так, бачте, прийнято серед відомих людей мистецтва.
 
Парадокс Оскара Уайльда
      Молода, вродлива, рвійна, вона давно привернула увагу талановитою грою, особливою свіжістю, розкутістю і природністю, з якою Поліна тримається на сцені. Певно, завжди актуальним для представників акторської професії лишається парадокс Оскара Уайльда, за яким природність сама по собі є однією з найважчих ролей, бо вимагає великої практики, виховання, таланту, внутрішнього такту, смаку. Сказати інакше, природність у мистецтві і в житті — це відточений артистизм.
      Поліна, степовичка з Миколаївщини, увібрала в себе вольницю безмежних степових просторів, барви і запахи буйноквіття рідної землі, її пісні і природну красу. Не дивно, що саме в степу вона програвала свої перші спектаклі — одна у всіх можливих ролях з того драматургічного багажу, який могла почути по радіо, прочитати чи десь побачити. І то байдуже, що ті перші артистичні спроби бачили тільки степові жителі — талант, як мовиться, в землю не закопаєш — її пристрасть до перевтілень помітили і батьки, і вчителі. І слава «знайшла героя» — за Поліною міцно закріпилося прізвисько Артистка. З ним вона і ступила у світ великого мистецтва.
      Я далека від думки, що роль, яку талановиті люди грають під час спілкування, — це їхня справжня суть. Як наївно було б думати, що актор завжди грає самого себе, і розчаровано відходити від улюбленого виконавця тільки тому, що він не відповідає вигаданому тобою образу. Втім, з Поліною все інакше — навіть якщо вона, захоплюючись, виходить за рамки розмови і починає підсвідоме імпровізувати, їй не відмовиш у головному — вона мисляча, розумна, освічена, їй притаманна висока культура слова, вона — особистість. І це нормально, якщо талановита, і особливо публічна, людина легко не відкривається для безпосереднього спілкування, не вивертає себе навиворіт — у них ніби маска існує для цього. Хто має право безцеремонне торкатися бездонного внутрішнього світу з такими раптовими спалахами емоцій, фантазії, з болями, душевною самотністю... Зрештою, нам, глядачам, передусім цікаво те, що актор показує на кону.
      Мені подобається, коли актриса грає мовби не «всерйоз», коли вона імпровізує на сцені, коли її акторської техніки не видно — кому може подобатись, коли виконавці грають на постійному істеричному нерві. Така її Дідона в «Енеїді» — навіть у ювілейному , трьохсотому спектаклі, на тлі дещо обважнілих і підстаркуватих козаків вона залишається молодою, грайливою, як і десятиліття тому. Така її Проня Прокопівна із «За двома зайцями», спектаклю, задуманого Сергієм Данченком як своєрідний «капусник», який раптом став хітом, при тому, що в ньому все незвично, бо події перенесені в сьогодення, на нинішніх пронь і голохвастових.
      Поліні не тільки потрібно було зламати стереотип, який існував щодо цього образу в нашій свідомості, пов’язаний з його кінематографічною культовою виконавицею Маргаритою Кринициною, а й самій явити якусь нову якість — грати комедію, грати в міні-спідниці, що було незвично після всього зіграного серйозного репертуару. Грати, щедро імпровізуючи, часом на грані епатажу, але не переступаючи ту грань, грати, нарешті, не просто висміюючи, а й глибоко співчуваючи своїй непутящій героїні, яка в дорослому віці залишилась з інтелектом нерозумної, розбещеної темними батьками дитини. Співчуття це йде від людської небайдужості актриси, яка з болем спостерігає цих пронь на сьогоднішньому Хрещатику — молодих, вродливих і геть безкультурних та байдужих до всього. Втрачене покоління, принаймні, значна його частина. І через це актрисі болить, болить ще й як матері двох дорослих синів, що й уявити собі важко — така вона молода, і як жінці — охоронниці людського роду.
 
Складові особистості
      Що, які складові характеризують поняття — особистість? Воля, енергія, контактність, розум, ерудиція, доброта, безкорисливість, а для актора — ще й інтуїція, розвинута уява, постійно «увімкнена» фантазія. Із відвертим зачаруванням спостерігаю за актрисою — всі ці якості, що їх я ретельно добирала до психологічної моделі, мають місце. Більше того, коли Поліні закидають, що її всі люблять у театрі, а це, мовляв, просто неможливо, маючи на увазі, що бути однаково хорошою для всіх нереально, мені хочеться заперечити — реально, якщо підходити до людей загалом і колег зокрема із засад доброзичливості і любові.
      Коли актриса захоплено починає говорити про своїх навчителів, а це передусім її старші колеги по театру, а ще в своєму захопленні підтверджуючи свої спостереження мімікою, жестами, голосом, я відчуваю себе водночас і глядачем моноспектаклю, і співучасником уроку моральності. Гарантую, що ці мимолітні картинки щирі, бо з розмови аж ніяк не випливає, що я обов’язково використаю це в своєму матеріалі — розмовляємо ж про неї, Поліну Лазову. І з подивом усвідомлюю, яку постійну роботу душі вона здійснює, як жадібно накопичує життєві враження. Відчуття таке, що повного відпочинку вона не має ніколи. Частину з тих вражень дарує життя, час, в якому і вона живе нарівні зі своїми співгромадянами, лиш оцінює його за незрівнянно ширшими параметрами. А решту їх виносить з того драматургічного матеріалу, який пропустила через своє серце за роки роботи в театрі.
 
Завойовницька місія актора
      Легкою акторську роботу вважає тільки не дуже обізнана публіка. Але люди театру знають, який важкий акторський хліб — готуючи нову роль, актор не тільки пізнає якийсь новий пласт життя, а й реорганізує свою нервову систему.
      Коли режисер Олександр Дзекун,який поставив у франківців спектакль «Брате Чичиков», запропонував Поліні роль Відьми, вона відмовилася, тому що... віруюча людина. З’ясовую для себе, що справді віра у неї — аж ніяк не данина моді, вона народилася у буквальному значенні на межі життя і смерті, коли актриса вмирала в лікарні від сепсису. Те, що вона вижила, лікарі вважали чудом, а сама Поліна, повернувшись до життя, здійснила переоцінку багатьох звичних цінностей. Тож її шлях до Бога позначений правом на друге народження, а відмова від ролі — не забаганка.
      Але О.Дзекун запропонував зіграти не відьму, а чарівливу, звабливу жінку, яка за якісь свої суто жіночі образи хоче помститися чоловічому племені. І образ Відьми у виконанні актриси оживив дещо занудний, як на мене, спектакль. Ну а Поліна — це був феєрверк почуттів, емоцій, хтивості і жадоби помсти, це була одвічна жіноча цілеспрямована гра на завоювання, знищення душі Чичикова, яка увінчалася перемогою героїні. Щоправда, ці відьмацькі жінки дуже добре відчувають слабинку навіть у найміцніших представників сильної статі... І коли Поліна розповідає своє бачення таких жіночих типажів, не можна не дивуватися її глибоким психологічним характеристикам.
      Усупереч твердженню, що результат — кладовище благих намірів, щаслива акторська доля дарувала актрисі неймовірно щедрі можливості — власне, у репертуарі франківців їй випало зіграти кращі жіночі ролі. Цих ролей уже без малого півсотні. Одна з найсерйозніших її останніх акторських робіт, яку довелося зіграти на сцені Молодого театру разом із Богданом Ступкою, це роль Софії Андріївни, дружини Льва Толстого, у спектаклі «Лев і Левиця», що його поставив Станіслав Мойсеєв. Вистава сприйнята глядачем неоднозначно, але суто в концептуальному плані. Гра ж головних героїв — це оголені нерви, гра за межею реального, яка ускладнена тим, що актори грають, власне, знаки, а не генія і його дружину. Грають просто людей з усім набором людських страждань — болю, горя, образ, недовіри, підступності, розчарувань і... любові. Грають після напруженого пошуку глибинної мотивації сутності подій, пошуку яскравих сценічних еквівалентів драматичних ситуацій життя, бо ця вистава епічного розмаху, великих, непідробних пристрастей.
      І якщо Поліна неодноразово в розмові наголошувала, що Ступка — геніальний актор, то вона була йому гідною партнеркою. Втім, цей творчий дует сьогодні неодноразово засвідчив свою творчу силу — нещодавно закінчилися зйомки фільму «Чингісхан» зі Ступкою та Поліною в головних ролях (реж. В.Савельєв), грали вони разом у багатьох спектаклях, зокрема в таких емоційно навантажених, як «Король Лір», де актриса виступила у ролі Гонерільї.
      Подібний результат акторського перевтілення, за яким слідує визнання, — то велике щастя і для актора, і для того, кому творець дарує свою працю, — для глядача. Цей зв’язок непорушний, бо в його основі лежить головний принцип життя театру — завойовувати своїм мистецтвом глядацький зал.
 
Сцена, цей найсильніший наркотик
      — Я люблю своїх колег-акторів і дуже їм співчуваю. Коли мені кажуть — не йди на той чи той спектакль, бо він поганий, я йду — і в найгіршому з них постараюся знайти щось хороше. Зрозумійте, актори — це великі діти, щирі, вразливі, знервовані. Вони болісно реагують на такі, здавалося б, дрібниці, як чийсь «не такий погляд», чи режисер на репетиції на когось дивився частіше, ніж на ім’ярек, чи комусь дали більшу роль тощо... — ділиться думками Поліна. — Вони так мучаться, їм так важко, коли виникають якісь негаразди з роботою. Скільки з нас втрачають життєву платформу, шукають себе в чарці чи ще в чомусь...
      Це свята правда — життя митця найчастіше не дуже влаштоване у звичайному, житейському розумінні, воно сповнене невдоволеності, воно розтерзане стражданнями — реальними і вигаданими, позбавлене розміреного, спокійного побуту. Але є в ньому рідкісні хвилини сравжньої творчої перемоги, які спалахують над хаосом повсякденності, і заради цих хвилин актори згодні проходити знову і знову через голгофи страждань, щоб ще хоч раз піднестися на цю височінь.
      Кожен, хто занурився у вир театрального життя, глядач у тім числі, не може не полюбити театр з його умовністю, наївністю, часом грубістю виражальних засобів. Тільки тут ти упродовж нетривалого часу — по обидва боки рампи — можеш прожити безліч доль, примножити своє біологічне існування уявним існуванням персонажів. Азарт імітації, діяльна цікавість до всього, невситима жадоба життя стає найважливішим мотором професії. Це все називається магією театру. Тому Поліна і зізнається, що їй для нормального життя інколи досить просто зайти до театру, посидіти за своїм гримерним столиком, подивитися розклад спектаклів — підживитися емоційно і йти додому. Театр — мій єдиний і найголовніший допінг, кілька разів повторила актриса.
      Мабуть, у когось, менш благополучного в професійному плані, театр викликає якісь інші емоції, але то буде мова про інших людей, чиї мрії і бажання однак зводяться до магії сцени, до щасливої можливості царювати на ній.
      ...Закінчилась чергова репетиція, увечері знову вихід до глядача. Він уже бачив актрису в десятках ролей, а нині вона виношує в собі моновиставу, присвячену жінці-легенді, всесвітньо відомій Марлен Дітріх, чия
доля — то уособлення всіх принад і трагедій акторської професії: слава, яка не знає кордонів, і беззахисність перед людською байдужістю, перед жорстоким світом, в якому навіть рідна донька може стати найбез-жальнішим катом. І все це — плата за свій життєвий вибір.