Тетяна Поліщук
Виставу за п'єсою сучасного драматурга Ірени Коваль поставив режисер Станіслав Моїсеєв, сценографія Володимира Карашевського, костюми Олени Богатирьової, музику написав композитор Юрій Шевченко. Театрали зі стажем, почувши про "Льва і Левицю", звичайно ж, пригадають однойменну постановку шестирічної давнини на сцені київського Молодого театру, яка зібрала цілий "урожай" престижних нагород на багатьох театральних форумах. Та вистава вражала публіку приголомшуючим акторським дуетом (головні ролі грали Богдан Ступка і Поліна Лазова), розповівши без повчальності глядачам про непрості стосунки класика російської літератури Льва Миколайовича Толстого і його дружини Соф'ї Андріївни. Тоді вистава викликала цілу дискусію серед критиків. І ось нова зустріч з героями п'єси Коваль, розказана тією ж творчою командою, але в оновленому ракурсі й на іншому майданчику — на франківській сцені.
"Лев і Левиця" перенесе глядачів у ХІХ сторіччя. У своїй  п'єсі Ірена Коваль спробувала підняти такі важливі питання, які хвилюють мільйони подружніх пар: чому все ж любов минає, і хто в цьому винний? Чому це сталося з людьми, які по справжньому кохали, але не зуміли або не змогли зберегти це світле почуття в старості? Вистава у постановці Станіслава Моїсеєва схожа на уламки дзеркала. Це не ретроспектива любовної історії про 48 років шлюбу пари Толстих. Дія починається з фіналу: Лев Миколайович пішов з обридлого йому дому, покинув Ясну Поляну, а його дружина Соф'я Андріївна, згадуючи прожиті роки, намагається визначити, де і коли сталося безповоротне, їхня крихка сімейна куля покотилася з гори, а потім розбилася на сотні уламків... Адже все досить райдужно починалось, і як вона хвилювалася, виходячи заміж за свого коханого Льовочку...
Вони одружилися 1862 року. Спочатку їх подружнє життя було щасливим. Лев Миколайович писав у щоденнику: "Неймовірне щастя... Неможливо, щоб це все закінчилось тільки життям." А приятель Толстого І. Борисов зазначив, що Соф'я надзвичайно гарна з себе, розумна, проста і нехитромудра — в ній має бути і багато характеру, тобто воля її у неї в команді. Він у неї закоханий до Сиріусів. Ні, все ще не заспокоїлася буря в його душі - притихла з медовим місяцем, а, там, певно, промайнуть ще урагани і моря сердитого шуму"...
Хоча подружжя Толстих були різні: він - творча особистість, "сільський філософ", аскет, натура, що захоплюеться, а вона зворушлива і наївна, але за вдачею все ж прагматик, зуміла налагодити побут великої сім'ї і на довгі роки стати помічницею чоловіка у всіх його справах. Збереглися щоденники Соф'ї Андріївни, де вона детально описує їхнє життя. Їй довелося навчитися бути дбайливою господинею, тягнути на своїх тендітних плечах маєток, сім'ю, дітей (хоч, як писала Толста, вона ледве чи не "хронічно" була вагітною або годуючою матір'ю — виростила і дала добре виховання й освіту дев'ятьом дітям)...
У 1880-1890 роки погляди на життя у Л. М. Толстого кардинально змінилися, й у їхній сім'ї стався розлад. Соф'я Андріївна, яка не поділяла нових ідей чоловіка, зокрема його прагнень відмовитися від власності, жити своєю, переважно фізичною працею, в книзі "Моє життя" писала: "... Він чекав від мене, бідний, милий чоловік мій, того духовного єднання, яке було майже неможливе за його матеріального життя і турбот, від яких піти було неможливо і нікуди. Я не зуміла б поділяти його духовне життя на словах, а провести його в життя, зламати його, волочачи за собою цілу велику сім'ю, було немислимо, так і не посильно"...
Але все одно впродовж багатьох років Соф'я Андріївна лишалася помічницею чоловіка: переписувачкою рукописів (лише роман "Війна і мир" вона переписала 12(!) разів), перекладачем, секретарем, видавцем його творів. Володіючи тонким літературним чуттям, сама писала повісті, оповідання, нариси. Чудово грала на фортепіано, малювала, фотографувала. Толста намагалася створити ідеальні умови для роботи своєму чоловікові, але з роками Лев Миколайович все більше віддалявся від дружини і, як він казав, став задихатися в цих "обіймах". Він подумував про розлучення, навіть писав, що часом у нього виникали думки вбити дружину (пошуки виходу він описав у "Живому трупі" і "Крейцеровій сонаті")... Але з іншого боку, страшно страждав, приревнувавши Соф'ю Андріївну до композитора Танаева (і це при тому, що тоді їй пішов шостий десяток років). Наприкінці життя Толста немов наново закохалася у свого чоловіка, але тут вона спізнилася, а почуття Льва Миколайовича до неї зникли. Зоряний письменник цілком міг обійтись без опіки Соф'ї Андріївни. Її замінили діти, що підросли, а за місце  на постаменті біля класика треба було боротися з дочкою Олександрою і толстівцями... Сварки, скандали почали хитати їхній сімейний човен постійно, і лише постіль ще якось об'єднувала подружжя, але з роками навіть спальня не змогла помирити цю пару.
Те, що Лев Миколайович залишив Ясну Поляну і його несподівана смерть 29 листопада 1910 року, дуже важко подіяли на Соф'ю Андріївну, вона відчула себе нещасною: "Нестерпна туга, докори сумління, слабість, жалість до страждання до покійного чоловіка... Жити не можу", — написала вона в щоденнику. Після смерті чоловіка, Соф'я Андріївна продовжила видавничу діяльність, випустивши своє листування з чоловіком, завершила видання збірки його творів. Вона померла 4 листопада 1919 року. Знаючи про те, що її роль у житті геніального письменника оцінювалася неоднозначно сучасниками цієї знаменитої подружньої пари, Толста залишила запис, звернений до нащадків: "... Нехай люди поблажливо поставляться до тієї, для якої, можливо, непосильним було з юних років нести на слабких плечах високе призначення - бути дружиною генія і великої людини".
У виставі "Лев і Левиця" актори не користуються гримом, аби портретно стати схожими на історичних персонажів, та Богдану Ступці і Поліні Лазовій вдається залучити в дію публіку, яка співпереживає героям, і всім разом спробувати знайти відповідь на таке важливе у всі часи питання: як не втратити любов... Цю виставу можна назвати не тільки бенефісом Лазової (актриса цього року відзначає ювілей, і власне заради неї Моїсеєв по–новому прочитав п'єсу І. Коваль), а також Ступки (суперактора нашого часу), але й зустріччю зі справжнім Театром (у постановці також зайняті: Юлія Ткаченко, Лесь Задніпровський, Андрій Водічев та інші франківці).