Олег Вергеліс
Три ролі Поліни Лазової
      У театрі імені І.Франка Поліна Лазова прийшла з нереалізованою мрією про вогні мюзик-хольної рампи. В кінці сімдесятих на одному з «дипломатичних» концертів її помітив Сергій Сміян і відразу ж запросив до франківців. Змінивши його на посаді головного режисера, Сергій Данченко, що прийхав зі Львова, вливав у колектив нові акторські сили… Та Поліна Лазова не лишилась непоміченою. З сезону в сезон грала у виставах за п’єсами Горького, Карпенка-Карого, Коломійця. Режисер Володимир Оглоблін теж оцінив прихований темперамент актриси. Героїні тих літ складають цілісний образ жінки відкритої зовні, але на все життя чимось пораненої в душі. Внутрішня роздвоєність, загадковий профіль «зі скіфської вази» — такою Поліна постає на давніх фотографіях.
      Вільне акторське життя, коли все підпорядковуєш лише собі, якось непомітно закінчилося. Народилися сини, і з’явились інші обов’язки. Їй довелося поєднати в собі два береги — театр і дім. З часом Лазова вибирає для себе новий сценічний стиль — замкнутість і відстороненість. Режисери, зауваживши таку метаморфозу, пропонували все нові й нові варіації заданої теми. А в середовищі театральному, можливо, саме тоді Лазову нагородили стійким епітетом — «холодна актриса».
      Поліна жартома пояснює: «Взагалі, там, де я в дитинстві жила з батьками в Миколаївській області, зими завжди були сухими і теплими. Тільки-но з’являвся несподіваний холод, я сідала біля вікна, грала в уяві мізансцени з доступного «репертуару» і годинами дивилась у степ через примхливий візерунок на холодному склі…»
      У трьох кращих ролях Лазової, про які йтиме мова, дійсно є непередбачений баланс сценічного існування на межі «холоду» і нестримної пристрасності.
* * *
      «Майстра і Маграриту» вона вперше побачила на сцені в 77-му під час репетицій Юрія Любимова на Таганці. А через десять років масштабну і густонаселену постановку у франківців здійснить Ірина Молостова. Партія Маргарити, розіграна Лазовою, здавалася прозоро-зрозумілою. Кожен вчинок героїні був продиктований почуттям до Майстра. Відьмою також стала заради нього, і від попереднього життя з некоханим чоловіком і розкішним особняком відмовилась тільки через Майстра. На сцені розумна, вродлива і доведена до відчаю жінка. Темний колір вбрання — традиційний символ печалі — личив їй як нікому. Але в такому трактуванні помітна й шкільна ілюстративність, де обов’язково порівнюють Маргариту з Оленою Сергіївою, а Майстра з Михайлом Афанасійовичем. На «другий план» у ролі Маргарити був лише натяк. Кожну мить він міг стати першим, але не став. Ця «друга Маргарита» була відьмою завжди. Всі сюжетно-любовні перипетії, звичайно ж, є заздалегідь запрограмованою провокацією. І перший вихід з жовтими квітами — не випадковість… Чекаєш, що з хвилини на хвилину злетить вона на мітлі, переб’є посуд усього світу і з несамовитим реготом увірветься через вікно до чужих осель. У ролі, яку зіграла Лазова, інфернальність була позначена через примхливу словесну і пластчну партитуру ролі. Але стати центром образу не могла, тому що йшла б урозріз з режисерським рішенням.
      У спектаклі «Гріх», поставленому Володимиром Опанасенком, Лазова продовжить пошуки «другого плану» ролі. Провінційні актриси звели жіночі образи п’єс В.Винниченка до сентиментального стереотипу, не шкодуючи для них ні сліз, ні заломлених рук. Лазова гратиме несентиментально. Пристрасність і приреченість, усвідомлення своєї сили і благальні жести — все в створеному нею образі Марії натякатиме на щось незвичне і заплутане. В історії про жінку, що зраджує революційні ідеї через кохання, Лазова знімає наліт жертовності й виводить роль в інший смисловий вимір, який знаходиться між «Чорною пантерою…» Винниченка і «Геддою Габлер» Ібсена. Такий «проміжковий» варіант покликаний демонструвати не «слабкість», а «дивність» героїні. Головним провокатором у цьому сюжеті стає все-таки вона. Усвідомлюючи розумом, що кохала насправді нікчему, нічого з власними душею і тілом удіяти не може. Неначе одночасно чорт і Фрейд влізли в її життя. Зовнішня краса героїні Лазової — це краса уайльдівського портрета, що приховує за зовнішніми рисами загибель душі. В тому, як Лазова палила дешеві цигарки, вгадувалися манери зовсім не жіночі. Її вкрадливі кроки змушували згадати пантеру перед стрибком. І штани «галіфе» пасували б цій дамі найкраще. То було минуле героїні. А тепер їй остогидла маска «тартюфа в спідниці» серед чужого сімейного болота. Порятунок від нудьги — звичайно ж, револьвер. У цій виставі, що вже давно зникла з франківських афіш, вражало вміння Лазової плести особливе мереживо ролі з обов’язковими перепадами настрою і шаленою беззастережністю. Можливо, «Гріх» — найбільш серйозний її підступ до творчої перемоги у «Снах за Кобзарем».
      …Після Різдва позаминулого року Валентин Козьменко-Делінде почав репетиції «Кобзаря», ідею якого виношував майже дев’ять років. Як говорить актриса, репетиції в нього нагадували театральний шабаш, де все народжувалося з миттєвих імпульсів. Козьменко-Делінде на репетиції — це грива срібного волосся і крик через всю глядацьку залу: «Ти будеш співати „Норму“!»
      І вона вражаюче співала «Норму». Повільно вальсувала разом з Богданом Ступкою, звиваючись у цьому танку ніби змія. Три Ворони у виставі передбачають багатозначність асоціацій. Режисер одягнув Ворону (Ворона?) у чорні напівпрозорі штани, витончені черевики і елегантний приталений фрак з червоною підкладкою. Зачіска вперше за три роки роботи в театрі стала фривольно недбалою. Так постав перевертень: напівчоловік-напівжінка з рафінованими жестами, різкими рухами. Фрагменти поезій Шевченка вона збирає не в єдине ажурне намисто, а несамовито зіштовхує їх з патологічним азартом. Повзаючи по землі і в землю перетворюючись, граючи тему диявольської спокуси і пороку, вона, нарешті, повною мірою здійснила свою давню (булгаковську)
ідею — небесна ангельська врода стала пекельним прокляттям. Володіючи прекрасною акторською технікою, завершеністю інтонації і жестів, актриса в цій ролі досягла тієї мети, якої прагнула і до якої обережно підходила останні роки. Ця мета — тонке й невловиме «поміж». Бо акторська стихія Поліни Лазової — органічне існування на сцені поміж святістю і дияволіадою. Поміж холодом і нестримністю пристрасті. Поміж Ібсеном і Винниченком. Поміж текстом і білими полями навколо нього…