Світлана Довгалюк
      Шістнадцятирічна дівчина з провінції приїхала до Києва і з першої ж спроби вступила до театрального інституту на курс М.Рудіна, про якого й досі згадує найтеплішими словами. Одразу після інституту — перший театр України (Київський драматичний імені І.Франка) і перші ролі у виставах (за 20 років вона зіграла близько ЗО головних ролей). Поліна Лазова — заслужена артистка України, нагороджена Київською Пектораллю, номінувалася на Шевченківську премію. Вона щаслива у сімейному житті — двоє синів, коханий чоловік, який забезпечує її матеріально, що дає можливість не «халтурити» в антрепризах, не приймати нецікавих пропозицій від кінорежисерів.
      Прихід її до франківців у 1978 році збігся із кардинальними змінами у цьому колективі. Групу очолив С.Данченко; до театру повернувся В.Оглоблін, який був у захопленні від «молодої дикуночки». Він відчув у юній актрисі «дикість, свіжість степу, сміливість і водночас дивовижну жіночість, внутрішню прозорість».
      Хоча В.Оглоблін і жорсткий, іноді конфліктний режисер, але сьогодні, через роки, Поліна із вдячністю згадує співпрацю із, як вона каже, своїм «хрещеним батьком».
      Та найголовніше, що вона засвоїла із цим режисером, — це метод вибудови ролі амбівалентно, завжди «на межі». На межі емпіричного і позабуттєвого, святості і відьмацтва, гордливості і брутальності...
      У кожній ролі — чи головній, чи у невеличкому, але завжди яскравому епізоді — Поліна Лазова постає щоразу іншою: комедійною, ліричною, аристократичною, хитрувато-простодушною — та завжди загадковою. Дивує відсутність навіть приблизного амплуа — здається, їй підвладний будь-який жанр, будь-яка роль. Маючи тонке відчуття театрального стилю актриса ще у процесі репетицій чітко визначає власну лінію і вже ніколи не зробить зайвого руху чи погляду, які могли б вдячно відтінити її акторські якості, але порушили б загальне сприйняття вистави.
      У «Майстрі і Маргариті» (за М. Булгаковим; реж. І.Молостова) роль Маргарити Лазова ніби тче із двох начал: кохання і руйнації. Інфернальне начало присутнє від моменту появи героїні із жовтими квітами до останнього епізоду — подорожі з Воландом у «спокій». Складно визначити, чи ця жінка стала відьмою через кохання (що ближче до задуму режисера), чи вона — відьма, котра закохалася (що ближче до відчуття ролі актрисою). Але на сцені кохаюча відьма — це безперечно.
      Яскрава гострохарактерність та комедійний талант актриси проявляються в «Українському водевілі» за п’єсами М.Кропивницького (реж. С.Мойсеєв). Поліна грає Пріську в етюді «По ревізії» як хитрувату українську молодицю, що впевнена і в своїх принадах, і у власному розумі. Із Старшиною (В.Цимбаліст) ця хитрунка веде себе дещо зухвало — відповідає реготом на його залицяння; може і ногою копнути, і відро на голову надягти надмірно збудженому «начальнику». А з Писарем (О.Стальчук) у неї стосунки складніші — він їй, безперечно, подобається. З ним вона і пококетує, і горілки вип’є, але, ідучи геть, все ж не забуде подражнити його, назвавши Шеластяном Салатовичем...
      Ще одна щаслива риса обдарування цієї актриси — надзвичайно сильний і гарний голос. Співає вона у багатьох виставах, а в одному із перших своїх виступів у театрі — «Прощанні у червні» О.Вампілова (реж. В.Козьменко-Делінде) — її спів музично оформив виставу. Зігравши спеціально для неї створену роль співачки Жанни Голошубової (про яку у п’єсі лише мимохідь згадується), Лазова виконувала тогочасні хіти німецької, італійської, англійської естради.
      Але співати окремі пісні і співати повністю виставу, як, наприклад, Жанну д’Арк у рок-опері Ю.Рибчинського та Г.Татарченка «Біла ворона», — це все ж різні речі. Тут основне навантаження несуть музичні монологи героїв. Саме в них завдяки чудовим вокальним даним, оксамитовому тембру та драматичності голосу Поліна і розкриває свою Жанну.
      На сьогоднішньому етапі Лазова зацікавилася експериментальним театром. Улюблена її роль — Ворон у «Снах за Кобзарем» (за Т.Шевченком; реж. В.Козьменко-Делінде). На жаль, вистава. яка була визнана кращою два роки тому, зараз не йде. А саме за неї актриса отримала Пектораль за кращу жіночу роль другого плану. Хоча жіночою цю роль назвати складно — її Ворон не має статі, він «середнього роду». Це роль-знак, уособлення темних сил, що пригнічують і роздирають Україну. У чорних напівпрозорих шароварах та фраку з червоною підкладкою, звиваючись, мов гадюка, вона плазувала по сцені, вальсувала із Кобзарем (Б.Ступка), співаючи «Нору» — складну оперну партію. Вірші Шевченка актриса декламувала із якимсь шаленим азартом...
      Продовжуючи ряд ролей, створених у співпраці із В.Козьменко-Делінде («Прощання у червні»; «Кар’єра Артуро Уї» В.Брехта, де вона зіграла епізодичну чоловічу роль Кларка; та «Сни...»), Поліна Лазова мріє ще далі відійти від побутового театру і зіграти... наприклад, Мефістофеля або «когось між небом і землею». І хочеться вірити, що доля й надалі не зрадить актрисі і знайдеться режисер, який допоможе їй реалізувати ці мрії.