Олександр Пасічник
Про поповнення репертуару київських франківців виставою «Брате Чичиков» за поемою М.Гоголя «Мертві душі» в постановці Олександра Дзекуна та іще про дещо, з цим пов’язане.
      Кажуть, витівку Чичикова підказав Гоголю випадок із біографії його дядька, дрібного поміщика, якому для дозволу на утримування ґуральні довелося скуповувати... померлих селян. У виставі ж цей задум Чичикову (О.Богданович) підказує Відьма (П.Лазова), відкриваючи тим шлях йому на вищу суспільну сходинку та місце під сонцем. І перед глядачем постає фактично новий та перспективний творчий дует. Вона — красива і могутня з відьомським характером жінка — заради коханого, що буквально на руках носить її, — готова й собою заплатити кому слід заради спільної мети. Він — привабливий зовні авантюрист — віддає себе усього Відьмі. І попри моральні умовності готовий заради звоєї мети (а при нагоді й проти неї) на все. А доки святкують «заручини». Цю зав’язку вистави актори проводять на доброму мистецькому рівні, зі смаком використовуючи промовисту пластику. Окремі мотиви зіграного ними тут проходять через усю виставу.
      Тепер перейдемо до цілком земних співучасників Чичикова. Почнемо з Манілова (А.Тимошенко). Після підступного й виваженого інтригана Едмонда в «Королі Лірі», зіграного актором, я був вражений його виконанням гоголівського героя — повної протилежності шекспірівському. Якась любов з першого погляду і на всі боки, пересолоджена ввічливість, що аж нудить. Все на словах — і нічого за душею. Жодного слова, пропущеного крізь серце. Усе на вітер. Саме такі й саме так обіцяли нам якщо не рай, то, принаймні, щасливе майбуття. Обидві ролі — свідчення широкого творчого діапазону актора і його вміння внутрішньо зосередитися на конкретному образі.
      Паразитичне існування — головна спорідненість Манілова та Собакевича. Зовні вони антиподи. Глибина ж перевтілення до невпізнанності м’якого, комедійного носія добра Б.Бенюка у брутального напівзвіра сягає такої переконливості, що вперше за останні роки нагадала мені наших корифеїв. Ведмежий колір одежі, ведмежа хода (мов на задніх лапах), могутній, загрозливий голос (ні, не крик), вихваляння свого ненажерства, ставлення до селян як до впійманих жертв, пильнування Чичикова як суперника по наживі — просто тобі портрет з-під гоголівського пензля. Не дай, Боже, такому дорватися до влади! Що ж до цієї бенкжівської ролі, то вона — незаперечна подія в творчому житті колективу.
      Немає й натяку на духовне життя у Коробочки (Н.Лотоцька). Тупо, відпрацьовано дотримується вона своєї життєвої лінії — продає, накопичує, їсть та спить. Ось тільки б не продешевити! Виліплений і філігранне відточений актрисою образ надає йому вражаючої впізнаваності, стає однією із яскравих фарб на загальній палітрі вистави. Це явне свідчення спроможності Н.Лотоцької до гострохарактерних ролей та вміння сумлінно долати тимчасові творчі труднощі, після чого ще солодший смак успіху. Плюшкін (С.Станкевич) — приклад не лише душевного падіння, а виродження чисто людського образу.
      Виразно, але з почуттям міри цей актор зобразив трагедію поступового відмирання чисто людського у ще дихаючому організмі. Ноздрьов (О.Стальчук), на перший погляд, — життєрадісніший з-поміж усіх, кого відвідує Чичиков. До того ж — справжній красень (саме таким і подає його актор), що весь аж пашить бажанням насолоди. Під нею розуміє вдоволення від того, що капостить ближньому, — просто задля годиться та заради «втіхи». Однак роль дуже ігрова. Цим залюбки користується актор, у якого навіть під час звичайної розмови все тіло (навіть пальці) — у безперервній динаміці.
      Головний же підсумок: вистава подарувала театру акторів з невідомими досі творчими можливостями — Б.Бенюка, О.Богдановича, П.Лазову, Н.Лотоцьку, О.Стальчука, А.Тимошенка, примусивши їх пройти важкий, проте корисний курс творчого вдосконалення у О.Дзекуна — відомого і титулованого режисера Росії, вихідця з України, учня великого Г.Товстоногова. Постановка франківців розглядалася ним, як крок до повернення в Україну. З великими зусиллями, за власні кошти (а їх обмаль) здобуто в Києві квартиру. Все йшло, ніби, за планом. Та раптом перед ним зачинили двері для подальшої праці в цьому колективі. Сім’ї ж, у свою чергу, для влаштування на роботу потрібна прописка, яку слід чекати місяцями. Ось і виживай як хочеш, у новій, хоч і рідній країні. Не хочеться йняти віри, що хтось йому цього бажав. Чим більше аналізую те, що трапилося, тим більше переконуюсь: для цього жодних об’єктивних причин — звичайний збіг обставин.
      А починалося все з вибору для постановки інсценівки Н.Садур поеми М.Гоголя «Мертві душі» з її гострохарактерними образами, без належного врахування нинішніх творчих можливостей та профілю театру. Щодо профілю нинішнього репертуару франківців, то на загальному тлі вистав останніх років із естрадним забарвленням окремо стоять «Шельменко-денщик» Г.Квітки-Основ’яненка і «Три сестри» А.Чехова, які потребують окремої розмови. Відомо, що українець М.Щепкін усе життя мав проблеми з російською мовою, особливо через своє полтавське «л». Тож «Шельменка» написав Квітка для російськомовного Малого театру та його керівника Щепкіна, який одержав можливість грати рідною мовою. Це було 160 років тому! Невже ж і сьогодні, на десятому році незалежності, у нас виникли схожі проблеми, та ще й на національній сцені! І якщо тоді у Москві мовний статус театру порушувався лише одним актором, то нині в Києві навпаки: тільки один його дотримується. Невже цього хтось не бачить? Таке явище не має права на життя! У заньківчан, певен, нікому й ніколи подібна витівка не спала б на думку, однак вони не удостоєні звання Національного театру...
      Той же постановник (П.Ільченко) «підправив» на франківській сцені один із шедеврів І.Карпенка-Карого — трагікомедійну роль завжди злиденного і зневаженого актора-невдахи Стьопочки Крамарюка, — безжально знекровивши її до резонерщини, проігнорувавши славні імена виконавців цієї ролі — Г.Юри та В.Дальського. В ім’я чого це зроблено? Що за образливий «творчий» потяг у митця взагалі?
      Стосовно ж чеховської п’єси. Вона надто ажурна, щоб після її перевертання догори ногами лишилося щось грати. Запам’яталася лише домогосподарка (М.Герасименко). Але ж не всі можуть грати без слів... І ще: хто був свідком тих часів, той не потребує алегорії, а нинішнє покоління аплодує пісням радянської доби, що лунають зі сцени. Навіщо ж було город городити?
      Гоголю спочатку пощастило не більше, ніж згаданим авторам. Не знаючи трупи і творчих можливостей окремих виконавців, постановник, природно, не вгадав з розподілом ролей. Звідси несподівані конфлікти. Ось приклад. Щиро поважаючи В.Розстального, який за радянських часів всупереч автору і тодішнім настановам зумів вивести корнійчуківського Кобзу як позитивного героя, українського патріота, я певен: зустрінься вони з Дзекуном у роботі над п’єсою Г.Гауптмана «Перед заходом сонця», для конфліктів не було б підстав.
      Аби уникнути звинувачень мене в певній корисливості в ставленні до Дзекуна, скажу, що мистецька громадськість Києва, зокрема і худкерівник театру, і автор цих рядків розраховували на нього у справі відтворення на сцені української історії. Але проживши багато років на чужині, де історія України значно спотворюється, він виявився зовсім не підготовленим до цього. Водночас ми стали свідками покарання митця фактично без злочину. Тож гріх про це мовчати! До речі, найуспішнішим періодом творчості худкерівника С.Данченка на сцені франківців (вистави «Дядя Ваня» А.Чехова, «Візит дами» Ф.Дюрренматта, «Енеїда» І.Котляревського) була співпраця з трьома маститими режисерами-постановниками у франківській трупі. У творчості суперництво не лише перешкода, а й опора, стимул. Однак тепер навколо нього — вакуум. Тиша і благодать. Те, що віддавав одній виставі, тепер ділиться на кілька... Між іншим, я не маю на увазі конкретну штатну посаду для О.Дзекуна, а лише можливість постійної праці з акторами, котрі цього забажають. Питання ж, якої режисури (показу чи розповіді) дотримується митець — неправомірне, бо глядачеві важливий результат.
      І ще: національний театр не приватна установа, а державна, де будь-яке покарання, навіть помилкове, мусить мати міру і термін... Віддавши стільки сил чужому мистецтву, О.Дзекун чимало приберіг і для Батьківщини, що засвідчила розглянута вистава, здійснена з незнайомим колективом на важкому матеріалі, однак з такою глибиною роботи з акторами, якої ми давно не бачили. І не його провина, що тема вистави не касова, зате школа яка!
      Відомо, що нашого цвіту по всьому світу. Тож засіваймо щось і в себе, навіть коли із цвітінням доведеться зачекати!