Валентина Грицук
Ювілейний вечір до 80-річчя Національного театру імені І.Франка завершився прем’єрою — новим трактуванням п’єси «За двома зайцями» Михайла Старицького.
      Недоосвічена і некрасива, але щиро закохана багачка Тамари Яценко (Молодий театр у Києві) своєю незграбною душевністю провокує глядача на співчуття. Артистка демонструє Проню як соціальний витвір минулої грані століть. Наступна доба піднесла на гребінь іншу буржуазію, значно стійкішу до психологічних дискомфортів. Темпераментна і красива Поліна Лазова демонструє душевну убогість представниці цієї нової касти. Її героїня «огидна жаба» тільки внутрішньо. Зовні вона трохи неоковирна, але цілком приваблива сучасна жінка, яка кохається в усьому модному, зокрема займається шейпінгом. Втім, вона не зовсім охоче бігає по сцені з гантелями, бо й так має за що купити Голохвастого. Органічний у легковажній пристрасності, майже по-донжуанівськи непереможний, Голохвастий Анатолія Гнатюка втрачає принизливі блазнівські риси. Він стає приваблиним товаром для задоволення певних жіночих потреб, і коли зривається з гачка, Проня цілком щиро, але досить холодно констатує: «Не за ваші магазини я йшла...»
      Вистава франківців — точний соціальний зріз сучасного Києва, де Проня чи Голохвастий — «типові представники». Представники середовища, в якому значна частина політичної, мистецької, наукової еліти після совітських «пансіонів» не знає жодної іноземної мови. Не кажучи вже про хороші манери. Багато таких представниць без зайвої сором’язливості продають тепер бутафорські на вигляд і на смак курячі ніжки. Безформні, як перезрілі огірки, ці жінки вже стали схожими па свій товар. Рідна тітка Проні Секлита (Ніна Гіляровська) саме з цієї когорти. Базар — її дім. Вона нерозлучна з величезною торбою в шахові квадратики, що стала символом «челнока», одягнута в суміш спортивного стилю з романтичним (обидва від китайців), а мешкає серед секонд-хендівських привітів із Заходу. Саме за базарним столом-прилавком влаштовуються іменини, де осучаснені, оміщанені українські кумасі сусідять з традиційними сільськими чоловічками, здрібніло незначущими в своїх невиразних потертих піджаках. Серед них Голохвастий, вбраний у богемно-ефектну жилетку, непідробно яскравий у прояві емоцій хлопець, що красиво танцює і співає, виглядає таким собі ідальго або романтичним вільним митцем без постійного місіця проживання. Легковажно гарячий з гіпертрофованим театральним інстинктом — він забавляється з власним життям та з персонажами, які виникають в полі зору, не особливо замислюючись над можливими розв’язками. Цим він дещо нагадує Хлєстакова. Клятви та обіцянки він розкидає так вільно, як вільно носить вітер сміття поміж базарних палаток. Але в сьогоднішньому просторі хаотичної уседозволеності завихрення Голохвастого виглядають навіть симпатично, адже вони позбавлені тої холодної раціональної тіні, що характерна для авантюристів-циніків. До того ж, Гнатюк час від часу забуває про колоритний суржик свого героя, співзвучний лексиці наших парламентських дебатів, і говорить досить чистою літературною мовою. Зате сценограф Андрій Александрович Дочевський витворив візуальний суржик місця принципово. Тини тут легко вплітаються в архітектуру міста, на їхньому тлі розміщено рекламні вивіски скоробагатьків, блиск вітрин обрамлено гірляндами миготливих лампочок і трохи дивує, що відсутній улюблений багатіями Києва мармур. Адже хто з перехожих ще не помітив, що поєднання легкого плетива українського тину та важкої надійності італійського мармуру є візитівкою «крутого» кафе або ще якогось «престижного» місця.
      Світ київського міщанського побутування, в силове поле якого тепер втягнуто і ті крихти інтелігентського, які ще донедавна йому не
належали, — зображено режисером-постановником Сергієм Данченком та режисером Петром Ільченком без втішних ілюзій. Цей світ заполонив долини і вершини сьогоденної екзистенції, й акторам залишалося тільки списувати її з натури з усім багатством пленерних відтінків. Очікувана режисерами акторська органічність у запропонованому матеріалі не розчарувала творців, але трохи збентежила глядачів, які впізнавали не тільки оточуючу дійсність, а й себе в ній. А це вже не так приємно. Себе з незафіксованими раніше, набутими від життєвих змін рисами: в способі мислення, в манері одягатися і вести себе в товаристві, себе із зміненими ідеалами та смаками. Зміни не завжди на краще. Особливо тоді. коли вони пов’язані не з індивідуальним розвитком особистості, а з «втовкмаченими» в свідомість за допомогою мас-медіа новими темами та героями. Зал вибухнув оплесками, коли Голохвастий, завойовуючи серце Проні увімунув шлягер одного з них, шоу-бізнесмена, адміністратора, науковця, «юного орла» Поплавського. «...Се говорить український інтелігент не до фікційного українського народу, але до своїх рівних інтелігентів...» — вибрано з Івана Франка в яскраву святкову програмку. В цих словах — суть вистави. Це стало її найбільшим ефектом. Під кінець якось втратилася межа між акторами та їхніми персонажами, між персонажами та публікою в залі... Напевне, сам того не усвідомлюючи, творчий колектив театру відкрив непривабливі особливості не тільки сучасного суспільства, а й себе самого, тобто театру як інституції, театру, як частини держави і її культури. Звичні, а тому вже непомітні режисерські та акторські штампи набрали у цій праці неймовірної сили і перетворилися на свою протилежність — на натуралізм. Дуже щирий, коли душа окремого актора і всього театрального організму розкриває потаємні комплекси, коли з її надр разом зі сміхом і театралізованою штучністю виходить на поверхню неприбрана, неестетизонана вульгарність і зустрічається з посестрами в залі.