Олег Просихін
У січні, коли за народними повір’ями активізується нечиста сила, саме час дізнатися, що несе день прийдешній. Ворожба на Україні зазвичай припадає на Різдво, Старий Новий рік та Водохреща. У магічні формули, добрих чарівників, домовиків вірять і співробітники банків, і власниці модних салонів — Напередодні Різдва ми зустрілися з провідною актрисою Національного театру ім. І.Франка, заслуженою артисткою України Поліною Лазовою. Минулого сезону вона знову (після «Сни за Кобзарем») чудово виступила у ролі Відьми. Такої чарівної відьмачки, як у виставі «Брат Чичиков», київська сцена ще не бачила…
      — Поліно, чи вірите Ви у різдвяні ворожіння?
      — Так, але сама не ворожу. Боюся. Жодного разу не зверталася до віщунок, навіть звичайні гральні карти до рук не беру. А ось моя бабуля Поля була не лише переконана в існуванні домових, лісовиків, перевертнів, а й «спілкувалася» з ними. Вона розповідала найвірогідніші історії, а ми, діти, слухали її, роззявивши рота. Все це відбувалося вночі, коли місяць світить у вікно. Лячно і цікаво. Дівчата ворожили із дзеркалами. Потрібно було запалити дві свічки й уважно вдивлятися у люстерко, не реагуючи на те, що відбувається в кімнаті. Але одна з бабусиних подруг все ж таки озирнулася, почувши шурхіт у дверях, і дзеркало вдарило її по обличчю. Шрам залишився на все життя. Після цієї історії я вирішила — ворожінням — зась! Скажу по секрету: смілива я лише на сцені, а у житті боюся відчайдушних вчинків.
      — Чи намагалися Ви колись передбачувати власну долю?
      — Ніколи. Навіщо знати своє життя наперед! Вірю у Бога, що дасть, те й буде.
      — Як святкуєте Різдво?
      — Зазвичай відвозимо вечерю батькам і зустрічаємо свято разом із ними. Це ще з дитинства. Коли я ще була маленькою, мама, хоча й жили ми без особливого достатку, обов’язково загортала калач і усякі інші смачні речі у хустку або чистий клапоть матерії, і ми з іншими дітьми йшли по численних родичах поздоровляти їх зі святом. Відвідували навіть віддалені хутори. Те, що на вулиці — ніч, нас не турбувало. Снігові кучугури перешкодою не були. У кожній хаті нас тепло вітали, приймали дарунки, дарували й свої солодощі, саморобні іграшки, тканини на платтячка. Додому поверталися щасливими із торбою незвичайних, як нам здавалося, скарбів. Ці спогади я зберігаю у серці й сьогодні. Коли іду до батьків, обов’язково беру калач і до нього...
      — Свята завершаться, почнуться будні, репетиції...
      — Я радію паузі. Минулого року у мене були чотири нові вистави: «Кін IV», «Брат Чичиков», «За двома зайцями», «Пігмаліон». Це велике навантаження. А ще ж у мене є й інші ролі. Останній передноворічний тиждень виходила на сцену майже щовечора. Нині у мене період реабілітації, роздуми щодо створення нових образів.
      — Поліно, Ви багато співаєте у виставах, виступаєте з вокальними номерами. Чи не виникає бажання випустити музичний альбом, диск?
      — Над цим я серйозно думаю. Хочу записати один диск з музикою із вистав, другий — з українськими народними піснями. Але я — актриса поважного театру, маю ім’я і хочу, щоб до співу був гарний інструментальний супровід, цікаве аранжування. На це потрібні великі гроші. Але я не втрачаю надію, працюю...
      — А ще ж і вірші пишете...
      — Так, але лише за велінням душі.
      — У Вас чудова родина: люблячий чоловік, сини. Чи не докоряють, що Ви не приділяєте ім належної уваги?
      — Час образ минув. Раніше частенько чула: «Ти надто любиш театр. Ми — на другому плані». Певно, частина правди у цьому була. Але така у нас професія. Чимось потрібно жертвувати. Зараз все стабілізувалося. Побутові проблеми розв’язуємо разом і з повагою ставимося одне до одного. Здається, мною пишаються.
      — З якими почуттями входите у Нове тисячоліття?
      — З радістю і надією.