Марія Метелик
      Нещодавно на одній з виставок живопису в Киеві я побачила дуже вродливу жінку, яка уважно розглядала мальовничий пейзаж. Висока, струнка, білолиця, чорноброва, я б навітъ сказала, витончена, стильно i зi смаком одягнена. Одразу на думку спала Маруся Чурай з одноіменної поеми Ліни Костенко. Я запитала в свого знайомого канадця, який мене, власне, i запросив відвідати цю виставку — хто ця красуня? Та це ж Поліна Лазова — найкраща актриса України, відповів він. Мені дуже захотілося з нею познайомитися. На щастя, довго чекати нагоди не довелося, бо до неї підійшло декілька молодих людей за автографами. Підійшла i я.
      «Поліно Василівно, чи ви вже звикли, що вас часто називають Маргаритою?» — запитала актрису білява дівчина. «Чи не боїтеся ви кари Божої, перевтілюючись на сцені у Булгаківську відьму?» — почула я. «Як вам вдається в один день грати придуркувату i кумедну Проньку у виставі Михайла Старицького „За двома зайцями”, а наступного дня уособити віртуальний образ витонченої спокусниці rpixa у виставі Ніни Садур „Брате Чичиков” за мотивами повісті „Мертві душі” Миколи Гоголя?».
      — Якщо чесно, то до і після кожної такої вистави вистави я молюсь. Прошу Господа допомогти мені показати, а глядачу зрозуміти спокусливість гріха. Прошу Його захистити мене від кари темних сил. Я так розумію: Господь звичайно може нас захистити від їхнього впливу в той чи інший спосіб, примушуючи нас піти Ним обраним для нас шляхом. Але він демократично дає нам свободу вибору між спокусою гріха і благочестям. І я боюся не Господа, бо він нас любить, а покарання темних сил, i прошу Його мене від них захистити.
      Отримавши автограф та ще й фотокартку актриси на додачу я вирішила відвідати цю виставу яка, доречі, вже була висунута на здобуття Пекторалі 2000 року аж в 6-ти номінаціях, а Поліна персонально — в номінації головної жіночої ролі. До речі, цю найвищу театральну нагороду вона пізніше i отримала, i притому вже вдруге, i притому знов за роль уособлення віртуальних темних сил. Першу, в 1998 році — за роль Ворона увиставі «Сни за Кобзарем» Валентина Козьменко-Делінде за мотивами творів Тараса Шевченка. Що ж, є чого боятися i молитися. Про саму виставу можу тільки сказати, що для мене вона була потрясінням: сучасна, світового рівня режисура Олександра Дзекуна, глибока філософія драматургії Ніни Садур, професійна гра акторів, бурхлива динаміка рухів виконавців, висока техніка співу. Варто тільки сказати, що Поліна вживу чудово співала арію Віолетти з опери «Травіата» Джузеппе Верді, — одну з найскладніших оперних арій. А разом з Олексієм Богдановичем (Чичиков) вони утворили першокласний дует світового рівня. Подальші коментарі зайві. Виставу треба дивитися. До речі, вистава була визнана Найкращою Виставою України 2000 року i отримала Пекторалі з ycix номшацій, на які висувалася. Небувала подія за всю 10-річну історію існування премії.
      Після вистави я дочекалася, коли відхлине натовп шанувальників i попросила актрису про можливість персональної зустрічі для інтерв’ю. Вона відразу погодилася, чим я була, чесно кажучи, трохи здивована. Але ще більше була я здивована тим, що вона мене впізнала після Tiєї випадкової зустрічі в галереї. Проте, як виявилося пізніше, це було для неї природним, бо Поліна мала i чудову пам’ять на обличчя, i велику любов до образотворчого мистецтва.
      Через декілька днів ми зустрілися в її оселі. Досить велика, як на наш час, квартира в центрі Києва. Обставлена добротними, правда, вже не новими, меблями 60-х. І картини, всюди картини: Biктop Зарецький, Алла Горська, Сергій Шишко, Тетяна Яблонська, Сергій Григор’єв, Майя Григор’єва-3арецька, Олена Нечипоренко, Сергій Молодчиков, Олексій Власов, Наталя Зозуля, Андрій Цой, Євген Бобрик, Федір Вакуленко, Володимир Лемзяков, Ганна Крюк, бронза Марини Кошелєвої — Чуб. Майже годину я розглядала домашню галерею, нервово відчуваючи її магічну енергетику.
      «Як ви можете жити в такому енергетичному полі?» — запитала я Поліну. «Я без НЬОГО жити не можу», — відповіла вона. — «Поступово звикаеш, бо це добра енергетика. Вона відновлює сили, витрачені на сцені. А інколи мені навітъ здається, що вона підсилює імунітет, тобто властивість протистояти болісному впливу довкілля. Та й ікони допомагають, створюючи спільну благісну ауру. От нещодавно чоловік десь дістав старовинну лампаду. Запалюємо на свята перед образами. Ми давно з ним погодились, що вже дивимось не стільки на картини, скільки за картини, тобто відчуваємо душі їхніх творців.»
      — То ви з чоловіком живете душа в душу?
      — Та я б так не сказала. Ми зовсім різні. Він вчений, прагматичний логік, хоча в душі романтик, навітъ поет. Писав мені чудові вірші. На жаль, зараз вже не пише. Проте нас дуже поєднує мистецтво, творчість. От, наприклад, після смерті Biктоpa Зарецького він встановив премію його імені для молодих художників України i щорічно її виплачує переможцям відповідного конкурсу, i це при наших досить скромних достатках. Ще нас поєднує вipa в Бога i наші діти. Чудові хлопці — вже студенти університету. На жаль, мати доньку не судилося. Коли народжувався менший, думала, що буде дочка. Чоловік пообіцяв назвати Поліною. Навіть вірш про це написав i мені в пологовий будинок передав. Але не збулося. Потім хотіли удочерити маленьку вірменку, яка залишилась сиротою після страшного землетрусу у Вірменії. Вже й документи майже узгодили. Та несподівано Вірменський Парламент заборонив вивозити дітей. Отак i не судилося.
      — То, може, ще не пізно?
      — Hi, мабуть, пізно, бо це відповідальність за життя людини. А вже й роки не ті, та й обставини відповідні. Не знаєш, що буде завтра. Пам’ятаєте слова Миколи Гоголя в «Мертвих душах»: «На Pyci зараз великий мор, а влада обліку зовсім не веде, у неї, бачиш, свої турботи, — вона собі грошенят здобуває. Тому мертві з живими міцно переплуталися і не видно, де і хто». От і доводиться жити сьогоднішнім днем.
      — Ну, вам це непогано вдається. Тільки-но отримали вже другу Пектораль. Вас обрано Найкращою Актрисою України 2000 року. Маєте Почесну Відзнаку Президента України, два ордени «Подяка». Сорок три ролі в Національному Академічному Драматичному театрі імені Івана Франка, десяток ролей в кіно. Більшість з них — головні. «На вас ходять». От чула, що зараз працюєте над образом Софії, дружини Лева Толстого, разом з Богданом Ступкою в ролі Лева у виставі «Поганські святі» моєї співвітчизниці Ірени Коваль про особисте життя цієї сім’ї. Мабуть, тяжко працювати з таким всесвітньо відомим актором?
      — Навпаки, легко. Знаєте, чим більш професійний актор, тим легше з ним працювати. Проте дуже відповідально, але цікаво, бо багато чому можна навчитися. Є стимул. У нього я, наприклад, навчилася дивитися на себе збоку. На мові акторів це зветься — відкрилося третє око. Потім — це універсальний актор i фантастично працездатний.
      — До речі, про навчання. Ви, здається, вчилися в Києві? Взагалі, ви киянка?
      — Hi, я родом з села Миколаївської області. Батьки — прості селяни. А вчилася, дійсно, в Києві, в Театральному інституті імені Карпенка-Карого.
      — Як же ви, проста сільська дівчина, туди вступили? Там же страшенний конкурс.
      — Так, тоді було 90 абітурієнтів на одне місце. Згадую як нервовий, але прекрасний сон. 16-річною приїхала до Києва. Дві ночі ночувала на вокзалі до першого іспиту бо ніяких знайомих в Києві не мала, а з гуртожитком було складно. Іспит здала на «відмінно». Потім було вже легше. Одна з абітурієнток, добра душа, запропонувала пожити в її родичів протягом іспитів. На жаль, вона не пройшла за конкурсом. А мені пощастило. До сьогодні дивуюсь. Що ж, на все воля Божа. І я вдячна Йому за це. Тому і працювати намагаюсь так, щоб не втратити Його довіри. Мабуть, і успіхи від того.
      — Я бачу, ви маєте багато своїх портретів, намальованих видатними художниками: Віктором Зарецьким, Наталкою Зозулею, Андріем Цоєм, Володимиром Лемзяковим, шшими. Це ваші добрі знайомі?
      — Так, в нашої сім’ї широке коло знайомств у творчому середовищі. З Віктором Івановичем Зарецьким і його дружиною Майєю Сергіївною ми познайомилися наприкінці 80-х. Чудові люди. Віктор Іванович — геніальний художник. Він чимось мені нагадував Булгаківського Майстра, але, на відміну від нього, — це нескорена особистість. Він не зламався після політичного вбивства його першої дружини Алли Горської i подальшого переслідування за свій демократичний світогляд і українську мову. Не пішов на компроміс з владою, не став придворним портретистом, а писав простих людей України, їx тяжку працю, особливо портрети жінок. От і мені пощастило. Окрім того, багато його картин було присвячено мальовничим пейзажам України. Його називають українським Клімтом, одним із засновників модерну на Україні. А з Наталкою Зозулею ми дійсно близькі подруги. До речі, вона учениця Віктора Івановича. Найкраща учениця. Вже всесвітньо відома. Мені подобаються всі її роботи, i мої портрети, звичайно. Їx вже більше 10. Але найбільше я люблю мій портрет в ролі Ворона з вистави «Сни за Кобзарем».
 

      — Я бачу, у вас багата бібліотека. Особливо поетична. Ви любите поезію?
      — Так, люблю. Це природно.
      — А самі вірші пишете?
      — Так, коли страждаю або коли дуже радію.
      — Що частіше?
      — Мабуть, перше.
      — Маете опубліковані?
      — Так. В газетах та журналах.
      — Останні питання: які образи Ви хотіли б зіграти, i що ви думаєте про перспективу подальшого розвитку українського театру?
      — Після Софії сподіваюсь зіграти Айседору Дункан разом з Олексієм Богдановичем в ролі Сергія Єсеніна, а потім — Мату Xapi. А щодо перспектив розвитку, вважаю наш театр імені Івана Франка лідером українського драматичного мистецтва, а Київський театральний Інститут — лідером підготовки відповідних кадрів. Бажано б найліпші вистави частіше вивозити. Знайомити світ з нашим мистецтвом, бо це інтелектуальне, творче обличчя нашої країни, її стратегічний потенціал i авторитет. Але для цього, на жаль, бракує коштів. Проте останнім часом вже є певні позитиви. Багато що в цьому напрямку робить і наш Богдан Ступка в ролі міністра культури. Ox, і тяжка, мабуть, ця роль в наш час. Дай, Боже, йому успіху і здоров’я. Бажано б більше ставити також філософських вистав у сучасному стилі: і закордонних, і на базі української і російської класики.
      Наша розмова завершилася традиційною кавою. Повернувшись в Америку я ще довго згадувала цю зустріч. Так, ще не вмерла Україна. I вже ніколи не вмре.