Ліліана Фесенко
Провідна артистка Національного театру імені Івана Франка Поліна Лазова за гамбурзьким рахунком «Київської пекторалі» стала найкращою актрисою 2000 року. Це звання вона здобула за роль Відьми у виставі «Брате Чичиков». На творчому рахунку мисткині ще 35 головних ролей у постановках рідного театру. Лазова висувалася на здобуття Державної премії імені Тараса Шевченка і театральної імені Марії Заньковецької. Але вона досі не має звання народної артистки. Мабуть, тому, що подібно до своєї героїні Маргарити із «Майстра...» ніколи нічого не просить у можновладців.
      — Поліно, коли створювалася вистава «Брате Чичиков», то багато артистів відмовилися від роботи у спектаклі через нетрадиційне прочитання твору Гоголя. Що привабило вас?
      — Я з Олександром Дзекуном одразу знайшла спільну мову. Розумієте, коли між актором і режисером встановлюються особливі стосунки (наче вони однієї крові), то це завжди приваблює. На роль у «Брате Чичикові» я зовсім не розраховувала, бо саме здала «За двома зайцями». Була стомлена і творчо спустошена. Дзекун побачив мене у буфеті й запросив подивитися репетицію. Сказав, що йому подобається моя пластика. Ну, думаю, піду, послухаю. Мені ж іще не пропонують роботи. Тиждень спостерігала, як режисер репетирував із артистами. Він дуже багато їм розповідав про Гоголя, пов’язував філософію своєї вистави з Ніцше і Фрейдом. Я взяла книжки, які Дзекун порекомендував, і почала читати. Але дуже боялася грати Відьму. Бо вже маю певний досвід, як ролі позначаються потім на житті актора. Колись на репетиції «Короля Ліра» вдарилася обличчям об металеві грати. У «Майстрі і Маргариті» на балу сатани поламала ногу. Тобто були такі попередження від Бога. Тому й не наважувалася, але Дзекун переконав: «Я ж не пропоную вам стати відьмою, а лише її зіграти». І мені допомогла книга «Молот відьом», де описано християнські тлумачення і судилища над інфернальними жінками. Релігія підтверджує, що таке явище, як відьмацтво, справді існує. Жінки, ображені сексуально, покинуті коханими, стають служницями «рогатого».
      А Дзекун тим часом мене спрямував, що я не повинна грати чудовисько, бо маю Чичикова звабити, а не залякати. Відьмі треба його розжалобити, бо у неї місія — спустошувати душі чоловіків. Вона знаходить жертву, в якої віра у Бога хистка. І ще на відстані відчуває, хто їй не піддасться. А Чичиков, з одного боку, наче і в Бога вірить, а з іншого — воліє мати чобітки із золотими ґудзиками, фраки модні, мило французьке. Фактично те ж саме, що й тепер: люди хочуть і гроші великі безчесно заробити, і в церкву ходять гріхи відмолювати. Поставив свічку — і ніби все. Отут якраз відьми і втручаються.
      — А вас у театрі відьмою не стали називати?
      — Ні, бо в мене й до цього було чимало містичних ролей. Маргарита, Ворон, за якого я п’ять років тому отримала першу «Пектораль».
      — А як сталося, що ви раптом змінили амплуа і зіграли Проню Прокопівну у спектаклі «За двома зайцями»? Ви мріяли про цю роль?
      — Кожна акторка, мабуть, мріє перейти через образ, що ламає стереотип. Режисери з самого початку вклали в мене стрижень: то я грандеса, то жінка-вамп, то фатальна героїня. Дуже важко з таким апломбом і «прямою спиною» добирати барви для нових ролей. Тому коли Сергій Данченко запропонував зіграти Проню, я одразу навіть не повірила. Та як прочитала п’єсу, зрозуміла, що це зовсім інший щабель акторського професіоналізму. Я зламала отой свій стрижень, і це мені дуже допомогло. Бо Проня — це свіжа палітра. Данченко наказав не робити з неї потвори. Вона — гарна дівка, а пришелепкуватою зробили батьки, оточення. П’єса осучаснена, оскільки її тема актуальна й нині. Подивіться, адже по Хрещатику гуляють сучасні Проньки. Це викинуті діти. Вони нікому не потрібні, хоча вдягнуті в бутиках. Їхні батьки дають їм гроші, а самі зайняті своїми проблемами — бізнесом, стосунками з колегами. У нас в дитинстві були піонерські організації, гуртки, табори. Ми багато читали, удень дивилися «Шкільний екран». А нині підліткам нема куди поткнутися. По відео вони бачать секс, чорнуху. От і виходить, що гуляє по Хрещатику красуня, та коли вона розкриє рот, нічим не краща за Проню. У спектаклі ми цей образ подали гротескно, щоб сильніше виявити її характер. Дивно, але Проня мені в житті дуже допомагає: коли я, Поліна, не знаю, як у якійсь важкій ситуації поводитися, включається Проня, щоб відвернути увагу на 2?З хвилини і дати мені час зорієнтуватися.
      — А було щось містичне у вашому особистому житті, пов’язане з ролями?
      — Були віщі сни. Мені приснився в ролі Воланда покійний актор Аркадій Гашинський. Наче ми разом летимо в машині нічною трасою. А навкруги люди в чорному одязі, зі свічками в руках. І я знаю, що я — Маргарита. Та раптом машина опиняється в тупику, розвертаємося, знову летимо над трасою, а кругом оті люди зі свічками. І раптом у зоряному небі вибухає ядерний гриб. І через тиждень я тяжко захворіла, мене ледве врятували.
      Бувають ситуації, коли ролі щось підказують, але погано, що вони іноді заводять не туди. Скажімо, у Маргарити не було дітей, тому вона так опікувалася Майстром. Їхня зустріч була фатальною. Та коли актрисі здається, що вона Маргарита в житті, а в неї є повноцінна сім’я, діти, то це дуже небезпечно. Або та ж сама відьма. У «Конотопській відьмі» так відверто й сказано: «Відьмо, відьмо — баба кожна!» Тобто це жінка, що відає, відунка. Вона знає чари, і їй не обов’язково зілля варити, когось поїти, бо відчуває, як можна вплинути на конкретну людину, і просвічує її наче рентгеном. У «Молоті відьом» сказано, що саме жінки стають відьмами, і дуже рідко відьмаками — чоловіки. Але це не ті жінки, що люблять духовно, адже такі почуття благородні. Коли коханий піде до іншої, вони прощають.
      Любов відьми йде від нижніх поверхів. Вона прив’язана до об’єкта своєї пристрасті сексуально. І коли коханий її залишає, ця жінка обов’язково звертатиметься до чар, аби його повернути. І якщо вона хоч раз таке вчинить, пов’яже себе із сатаною назавжди.
      — Наталя Варлєй після ролі Панночки у «Вії» пішла до церкви й охрестилася, стала ревною православною.
      — У мене нічого подібного не було, бо я віруюча змалечку. Перед кожною виставою молюся, блокую себе. Колись я мала розмову з ректором духовної семінарії. Зізналася йому, що професія актриси мене дуже мучить, бо це лицедійство. А я хочу жити з Богом у душі. Але він мене заспокоїв: коли Всевишній досі тримає вас у театрі — значить, то є служіння Його волі.
      — А правда, що актриса — це професія одинокої жінки?
      — Це так. Бо коли віддаєшся повністю роботі, то на сім’ю часу не вистачає. Для акторки дуже важливо постійно перебувати в атмосфері театру. На репетиціях складається особлива аура. І ти наповнюєшся нею, наче дорогим вином. А коли після цього мусиш бігти додому — прати, готувати, перевіряти уроки у дітей, то розхлюпуєш усе творче начало на побутові проблеми. А ввечері тобі треба грати грандесу чи донну. Але замість того, щоб ходити по сцені і надихатися, актриса змушена стояти біля плити зі сковорідкою. Коли мої діти були ще маленькими, то постійно влітала до театру в останню мить перед спектаклем. Ледве встигала зробити зачіску й надіти костюм. Про якесь наснаження не могло бути й мови. І все ж родина мені дуже допомагала. Бо, не маючи дітей, дуже важко грати любов. Адже материнське начало присутнє в кожному справжньому почутті.
      А вдома діти — віддушина. Коли ще маленькими обвивали мою шию рученятами, все інше відступало. А нині мої сини мене жаліють. Молодший може й каву в ліжко подати. Він — єдиний мужчина на світі, який робить це для мене.
      — І все ж вашому послужному спискові може позаздрити кожен актор — сорок провідних ролей у театрі! Як вам це вдалося?
      — Я ніколи не пропонувала себе режисерам. Мені просто на них щастило. Коли складалися образливі для мене ситуації — намагалася людей розуміти і пробачати. Бо носити камінь на душі — це зайві зморшки. Якось подивилася передачу про зірок кінематофафа. І збагнула, що по обличчю одразу видно, як актриса прожила — у злобі чи з Богом у душі. Мордюкова така гарна була, а тепер її наче перекосило. У Самойлової просто спотворене обличчя. Адже вона не могла змиритися з тим, що їй після всесвітнього успіху фільму «Летять журавлі» не давали ролей. Несмирення — страшний гріх. А Окуневська у 85 років — жінка неймовірної краси. Вона збирається ще пожити, писати книги, ласувати булочками. А ця актриса молодість провела у сталінських таборах, але не озлобилася, не образилася, хоча й привід був. Вона ж дворянського роду. Мала все найкраще від народження. Касету цієї передачі раджу мати усім актрисам і час від часу переглядати. Бо зморшки злоби, ненависті і заздрощів — найстрашніші. Ви, Ліліано, мені сказали, що дуже молодо виглядаю. Мабуть, тому, що моя доля в театрі прекрасна. Маю багато нових пропозицій — ролі Софії Потоцької і Ольги Київської.
      — Поліно, а чому ви не знімаєтеся в кіно, це ж найкоротший шлях до акторської популярності?
      — Знаєте, у той час, коли на українських кіностудіях кипіло життя, я себе там не бачила. Ті ролі, що принесли славу Наталії Сумській, не мої. Я дуже люблю Наталчиних народних героїнь, але себе не уявляю у вишитих сорочках і плахтах. Це не моє амплуа. А те, що пропонували, було нецікаве. До того ж, кінорежисерам я себе теж не пропонувала. А вони самі акторів знають погано. Друзі казали: «Поліно, чого ти чекаєш? Бери фотографії, неси у фонд студії. Треба стукати до режисерів». Але я так не вмію. Та і їхні пропозиції з сексом і роздяганням мені не підходять. Адже у мене діти, чоловік, який ставиться до цього упереджено. Мої батьки — сільські люди, теж цього не зрозуміють. Якось знялася в еротичній сцені у фільмі «Дім» і зрозуміла, що заради спокою в родині повинна уникати відвертих ролей. Тому я вибрала для себе театр, де можу розмовляти із душами людей, котрі сидять у залі, і не показувати своїх «принад».
      — Складається враження, що ви гармонійна особистість.
      — Я раніше не боялася у цьому зізнаватися. Але мене навчили приховувати свою щасливу долю. Бо можна її зурочити. Мене в театрі запитували, чому я постійно всміхаюся, невже така щаслива? «Так», — відповідаю. Сказала і другу дитину народила із сепсисом (загальне зараження крові). Побувала на тому світі. Але вам не боюся сказати, що у моєму житті і справді є гармонія. Я зіграла ролі, про які мріють багато актрис. Діапазон від Проні до Маргарити і все, що стоїть між ними! Мені є що згадати. Бо працювала з видатними режисерами — Молостовою, Данченком, Оглобліним, Опанасенком, Козьменком-Делінде...
      — А правда, що у вас є колекція картин Віктора Зарецького?
      — Так. Наша з ним дружба почалася із придбання його полотна. Коли чоловік заробив перші солідні гроші, то зайшов на виставку і купив «Сад із ангелом», не знаючи автора. Ця картина внесла в наш дім справжню блаженність. І мій Єгор попросив галериста познайомити нас із художником. Той відповів, що Зарецький хворий, живе у Кончі-Заспі, але звів нас із його сином Олексієм. Єгор через нього замовив мій портрет. За три дні ми вже були у Зарецького. З першого ж погляду сподобалися одне одному. Він одразу взяв папір, зробив замальовки. Два роки ми до нього приїздили, як до рідної людини. У мене вдома його твори висять від стіни до підлоги, створюючи надзвичайну атмосферу. Є у нас і полотна Шишка та Григор’єва, але початок колекції поклав Зарецький. Його смерть стала для нас страшною втратою, але душа із нами завдяки картинам. Після цього інші художники теж почали мене просити позувати для портретів. Вдома маю двадцять таких робіт різних митців. І по майстернях ще тридцять незакінчених. Тільки Наталя Зозуля з десяток версій написала. Можу вже провести акцію «Портрет актриси».