Олег Просихін
Актриса Національного театру ім. Івана Франка Поліна Лазова — одна з найяскравіших особистостей сучасної української сцени. Талановита, гарна, розумна — справжня Примадонна! Сама вона цього слова не любить, бо її акторський діапазон необмежений. Сьогодні вона може бути підступною Гонерільєю у шекспірівському «Королі Лірі», а назавтра — Жанною д’Арк з мюзиклу «Біла ворона», чи дурнуватою і нещасною Пронею Прокопівною з комедії «3а двома зайцями». Кожен її образ — цікавий, несподіваний.
У творчому доробку актриси — понад сорок ролей. І всі вони зіграні на франківській сцені протягом 22 років, що, на мою думку, є абсолютним рекордом для цього колективу. Більшість із них — унікальні роботи, відзначені преміями. За роль Відьми у виставі «Брат Чичиков» (за твором М.Гоголя «Мертві душі») Поліна одержала «Київську пектораль», вже другу у своїй творчій біографії (перша була за роль Ворона у «Снах за Кобзарем»).
      — Поліно, як Ви ставитесь до звань, нагород, премій?
      — Спокійно. А інколи із знаком мінус, бо не все в нашій країні робиться справедливо. Візьміть хоча б естрадних зірок. Рік-два поспіває — і вже звання заслуженого артиста чи артистки України. За що? Звання знівелювалися. Як і всілякі там «фортуни», «люди року». Я недавно дізналася, що за все це платиться. Люди питають: «Може, за „Пектораль” також потрібно зробити грошовий внесок?» Дяка Богу, що це не так. Рішення приймає авторитетне жюрі чесно й об’єктивно. А взагалі-то мені, як і кожній людині, звичайно, приємно, що мою працю відзначають. Наша професія сьогодні малооплачувана, отже, хоч таким чином отримуєш віддяку...
      — Ви вже понад два десятиліття служите у Національному українському театрі. Чи не виникало бажання поміняти колектив?
      — Ніколи! У мене тут все склалося: і акторська кар’єра, і стосунки з колективом. Цей театр — мій дім, мій притулок. Всі режисери, з якими працювала, мене влаштовують, я їх дуже люблю, починаючи з першого — Оглобліна. І Данченка, який зміг створити особливий дух в театрі, і Козьменко-Делінде, котрий дивовижно відчуває і розуміє акторів, і всіх-всіх... Я ж за типажем не традиційна українська костюмна актриса, але репертуар побудовано так, що у мене завжди було багато роботи — у західній класиці, в сучасних п’єсах. Радію, що багато використовують мої вокальні дані. Знаєте, мені в театрі, як і в коханій людині, подобається все: його розташування, зовнішній вигляд, внутрішні катакомби. Я обожнювала і обожнюю корифеїв — «франківців», шаную їх. Багато спілкувалася з Наталею Михайлівною Ужвій, Ольгою Яківною Кусенко, а з Поліною Володимирівною Куманченко ми щиро дружили, незважаючи на велику різницю в віці. Я цілком упевнена, що моя душа зріднилася з духом цього театру, і моє місце саме тут.
      — Величезний резонанс, насамперед, у творчих колах, викликала вистава «Брат Чичиков», відзначена великою кількістю «Пекторалей», зокрема й за Вашу роботу. Як працювалося в ній?
      — Дуже складно. Я була запрошена, коли репетиції вже тривали. Роль Відьми мене, людину віруючу, спочатку не надихала. Але з часом, заглиблюючись у матеріал, аналізуючи п’єсу буквально по фразах, прочитавши багато додаткової літератури, захопилась. А ще — своєрідне, часом просто балетне трактування образу режисером Дзекуном... Щось у виставі змінювалося, переосмислювалось, уточнювалось. Приміром, вже відрепетирували сцену, до півночі удома повторюю і закріплюю для себе важливі моменти, а на ранок режисер говорить, що все це гратиметься не так. Не всі актори сприймали таку систему. А мені було цікаво. Я завжди орієнтована на пошук. Головне, аби режисер був творчою, розумною особистістю. Олександр Дзекун саме такий.
 

      — Чи хотіли б Ви поновити роботу з ним?
      — Безперечно. Існують уже попередні плани. Але докладно про них говорити ще зарано.
      — Список зіграних Вами ролей вражає. Які з них вважаєте для себе етапними?
      — Їх чимало. По-перше, Танька з п’єси О.Коломійця «Дикий Ангел», яку ставив Оглоблін. Вистава надзвичайно цікава, пройшла 250 разів! Я дебютувала саме нею у театрі імені Івана Франка. А для актора важливий початок, зарекомендувати себе першою ж роллю. Тут мені пощастило. Дуже багато як актрисі мені дали Донна Анна у «Камінному господарі», Маргарита у «Майстрі і Маргариті». Режисер цієї вистави Ірина Молостова дала можливість зовсім по-іншому розкритися у драмі «Талан», де я зіграла Марію Лучицьку, праобраз Марії Заньковецької, — ласкаву, ніжну, тремтливу, що, начебто не відповідало моєму амплуа. А як не згадати Марію Антонівну з «Гріха» Винниченка. Дивне створіння — напіввідьма, напів-янгол. Такий перебіг емоцій! Мені важко давалася роль. Ну, ще й Ворон у «Снах за Кобзарем», який вимагав абсолютно незвичного пластичного вирішення.
      — Чи цікава Вам незвична драматургія, провокаційна режисура?
      — Я у захваті від будь-якого новаторського театру. Мені подобається, коли мене провокують на інше бачення, збуджують фантазію. Можливо, навіть на іншу форму і манеру існування на сцені. Це має бути не система Станіславського чи Бертольда Брехта, а щось зовсім інше. Приміром, абсурдний, не зовсім логічний театр, інфернальне існування. Традиційної драматургії багато переграно, хоча і там є що сказати.
      — Над чим зараз працюєте?
      — Проводимо репетиції з Богданом Ступкою у Молодому театрі п’єси американки Ірени Коваль «Поганські святі». В її основі — взаємини Льва Толстого з дружиною Софією. Надзвичайно цікавий матеріал. У цій історії переплелися ревнощі, кохання, ненависть, образи і ніжність... Дві сильні особистості, яким важко співіснувати разом. Виставу створює Станіслав Мойсеєв. Прем’єра планується у липні.
      — Як складаються Ваші відносини з кіно?
      — Дуже непросто. Свого часу вистачало пропозицій, але велика зайнятість у театрі та сімейні обставини — двійко маленьких синів — не дозволяли надовго виїздити з Києва. Поїхати в кіноекспедицію — про це й мови не могло бути. У кількох фільмах все ж знялася, але особливим досягненням ті ролі не вважаю. Нинішній стан кінематографа усім відомий. Його практично не існує. Та й, чесно кажучи, аби де і аби у кого грати не збираюся. Ціную творчість Віктора Греся і Олега Бійми. Вони давно обіцяли мені ролі. Подивимось. А ще я проти вседозволеності на екрані. Якщо по ролі мені потрібно було на екрані зніматися абсолютно голою, найчастіше без жодного мотивування, я одразу повертала сценарій. Це не для мене! Нещодавно одержала запрошення з «Укртелефільму», яке мене зацікавило. Фільм під назвою «Трамвай» у поетичній формі розповість про незвичну жінку. Якщо все складеться добре, гратиму.
      — Поліно, незважаючи на свою зайнятість, Ви ще знаходите час писати вірші...
      — Це вірші самі знаходять мене і відбирають мій час. Ніби спадають на мене несподіваним дощем. Бажаєш того, чи ні, потрібно — не потрібно. Вранці, вдень, уночі. Раптом якась поетична фраза захопить і не відпускає. Починаєш розвивати її. Знаєте, стан написання віршів — як захворювання, але приємне: спочатку вірус, температура піднімається, вся палаєш, потім пишеш... І стан цілковитого супокою. Коли перечитуєш, щось подобається, щось потрібно переробити. Віршів назбиралося чимало, тепер потрібно їх довести до ладу.
      — Яких поетів любите як читач?
      — Тих, які тривожать душу. Мандельштама, Ахматову, Цвєтаєву, Бродського. Мені до вподоби поети, котрі самі багато страждали. Величезне задоволення отримую від поетів «срібного віку».
      — Один із журналістів свою статтю про Вас назвав «Пані ніч». Ви насправді полюбляєте цю пору доби?
      — Шалено, ще з дитинства. Коли була маленькою, зачаровувалася зоряним небом, Місяцем, нічними пахощами, звуками. Вночі я пишу вірші. Вночі краще виглядаю. Я насправді нічна людина.
      — А як відпочиваєте?
      — Свого часу ми із чоловіком багато мандрували: були в Європі, кілька разів у Америці. Нині намагаюся частіше бувати на природі. Оскільки професія у мене публічна, на людях, хочеться усамітнення. Побути у мами на городі, піти до лісу, торкнутися дерев, послухати птахів. Тоді моя душа насправді спочиває.