Олена Рог
      За даними американських досліджень, найризикованішими. з точки зору суїциду, професії — психолог, психіатр i... актор. Звичайно, мають на увазі справжніх акторів. І кожен з цих справжніх має в кишені одну-дві байки про фатальні ролі, містичні випадки та іншу чортівню.
      На жаль для акторів, Смерть грає сьогодні головні ролі у сучасному кінематографі, літературі и театрі. Це явище поволі стає мало не символом епохи.
      Звичайно, актор — особистість емоційна та з багатою уявою. Але байки байками, а те, що потойбічні сили подеколи грають з людьми мистецтва жахливі жарти — факт. І фактів так багато, що вплив незбагненного на людей, які грають зі смертю (бо грають смерть) змушені визнавати навіть цілком «нормальні» люди. Пригадайте актрису Наталю Варлей, виконавицю ролі мертвої панночки у «Вії». За її власними свідченнями, після цього фільму з нею трапилося багато неприємностей; довгий час вона взагалі не знімалася — просто боялася...
 
Іноді доводиться визнавати, що містика — це реальність...
Володимир Пронько, психолог Київського Міського фонду соціальної реабілітації молоді:
      — У психології є таке визначення, як «тананос». Символ смерті. Мається на увазі не сама смерть, а невідоме чи підсвідоме прагнення людини до неї. Як правило, таке прагнення є результатом страху: я її боюся, але хочу до неї торкнутися. Людина починає готуватися до смерті, це набуває вигляду репетиції, яка найчастіше призводить до катастрофи — психологічної чи справжньої.
      Індивідуальною особливістю акторів є їхня підвищена емоційність та вразливість, коли емоції перевершують все. Щоб запобігти психічному розладу, необхідно проводити чітку межу між власною особистістю та роллю. В жодному разі роль не повинна змішуватися з особистим «я» актора.
      Хоча, з іншого боку, ніхто не зможе актору цього заборонити: це його вибір і право поєднувати роль з своїм життям та залишатися у ній назавжди. Дуже часто в актора присутня проекція власних підсвідомих бажань у своїх ролях.
      Справжній актор — це ідейний та енергетичний провідник. Як жрець входить у транс, так і актор, зумов лений сценарієм, входить у схожий стан. Саме тоді він здатен зчарувати глядача, лише тоді йому вірять. А коли це відбувається часто, такий психологічний стан можна порівняти з постійним життєвим форс-мажором. З віртуальної реальності можна вийти, натиснувши кнопку. З театральної реальності живій людині вийти значно складніше, тому актор часто залишається сам-на-сам зі своїми ролями, персонажами та страхами.
      Перед тим, як увійти у стан нової реальності необхідно зазирнути всередину себе та оцінити свої душевні сили, щоби не злитися зі своєю роллю. Інакше є ризик втратити самого себе. А потім єдиною анестезією цього внутрішнього болю стануть алкоголь та наркотики. Роль не повинна ставати рабовласником, а актор її рабом.
      У психології є напрям, розроблений Еріком Берном: люди ніколи й нічого не чинять просто так. У всього є свої мотивації. Я абсолютно впевнений, що ми думаємо так, як хочемо думати, чинимо так, як хочемо чинити, та в результаті опиняємося там, де хочемо опинитися.
      Отже, дуже часто людина сама є автором сценарію свого життя. Але все одно з творчими людьми трапляються ситуації, які неможливо пояснити найсміливішими версіями. Тому іноді доводиться визнавати, що містика — це реальність, бо іншого пояснения просто немає.
 
Жінка у чорному. Поліна Лазова.
      Таких жінок називають фатальними. Вона носить винятково чорне. Поліна — актриса, в якої є вдача, а отже, i ролі. Її сімейне життя — також щасливе, що для успішної актриси велика рідкість.
      Але майже всі героїні Поліни Лазової вмирають. І вона помирає разом з ними.
      — Понад 200 разів я в ролі Маргарити випивала отруту. Для акторів це дуже небезпечно. Всі ці переходи в потойбічний світ кодують. Потім не раз з’являється думка: а може, випити...
      У мене майже 50 ролей. Коли я граю, я занурююся в їхній світ, а потім всі ці ролі живуть у мені. Вони там борються між собою, втручаються в моє життя. Намагаються керувати моїми думками та вчинками. Власного залишається все менше і менше. І якщо актор не здатен з цим боротися, можна легко потрапити до психлікарні. У ліпшому випадку. Адже ми працюємо за системою Станіславського — помираючи помираємо. Це дуже важко переживати... Тіло насправді ніби помирає, і його потім потрібно відновлювати. Воно болить. Інколи на реабілітацію потрібно декілька днів.
      Я дуже багато думаю та говорю про смерть. Мене часто запитують, чому. А я сама не знаю. Ця тема мені дуже дорога та цікава. Може, тому мене й «експлуатують» саме в цій іпостасі — помирати на сцені?
      Я не ношу годинника. Мені здається, що годинник — частина мого життя, як жива істота, що все розуміє. Наприклад, коли в мене депресія, вони зупиняються, і я живу в часі, що застиг, як у летаргійному сні. А коли повертаюся до нормального життя, вони починають іти.
      В мене є певне ставлення до чорного кольору. Він — моя шкіра. Кажуть, що такий колір — «вампір», а мене він захищає. Я люблю сумувати та писати вірші про смерть.
      Хочу полюбити смерть за життям. Аби бути готовою до того, коли доведеться йти...
      Дивно все ж таки, як впливає на нас те, що ми робимо, и ті, кого ми граємо. Красива, визнана актриса та щаслива жінка одягається у траурно-чорне та пише вірші про смерть... А між іншим, Поліна
Лазова — заслужена актриса України, нагороджена Почесною Відзнакою Президента України, двома орденами «Подяка» і двома «Пекторалями». До речі, обидві — за ролі віртуальних темних сил!