Людмила Таран
«Омонівці» рвонули просто до сцени через увесь зал. Вона, та й не одна вона, насправжки злякалася. Після Москви, після «Норд-Осту», чого тільки не майне в голові! Перечепилася об щось — і зламала ногу. Такі чи подібні до них історії найчастіше трапляються з тими, хто грав у «Майстрові й Маргариті» за Булгаковим.
 
Маргарита — роль-мрія
      Слава Богу, зламана нога вже зрослася. Це сталося після «Тартюфа, або...», нової вистави в репертуарі театру імені Івана Франка.
      Рідного театру заслуженої артистки України, володарки двох «Пекторалей» Поліни Лазової. Але ж це та сама нога, котру Поліна ушкодила, виконуючи роль Маргарити! Того разу лише пальця зламала, якого сама собі вправляла просто під час вистави. Тоді її героїня танцювала на балу сатани. Як аналізує пані Поліна, людина віруюча, це трапилося тому, що не помолилася перед виходом на сцену...
      Їй щонайменше тричі доводилося грати ролі відьом. До цього можна ставитися по-різному. Для неї відьма — це образ супержінки, геніальної, чарівливої, сильної, що відає про небуденні речі. Як та сама Маргарита. Кожна жінка мріє бути схожою на неї. І така, як Маргарита, заради коханого, свого Майстра, ладна пожертвувати всім. Але ролі Ворона у виставі «Сни за Кобзарем» і Відьми у «Брате Чичиков» — це образи спокус у янгольській чарівливості. Тут для акторки — фантастична нагода явити феєрверк блискучих перевтілень. Але ж за всім цим — душа живої конкретної людини. І Поліна Лазова знає: найкращий захист від «чортівні» — у тихій щирій молитві.
      В активі Поліни Лазової — п’ятдесят різних ролей. Кажуть, вона нині модна акторка. На що сама пані Поліна тільки усміхається. Бути модною, бути бездоганною, бути — гай-гай! — талановитою, щоб у глядачів — голова обертом, щоб завмирали їхні серця, бути чарівною, до всіх ласкавою, безтурботною і розкішною, ніжною і грішною... Якою ще?
      Так-так, ми, глядачі, прагнемо від актрис усього цього. І навіть більшого. Підносимо їх на недосяжну висоту і з нечистою радістю, буває, обговорюємо чергові богемні плітки. Хочемо бачити в них ідеал, недосяжний для нас самих — і, водночас, несвідомо присвоюємо їхні успіхи, претендуємо на них. Чи не так? Ось вона, перед дзеркалом у гримерній, «заваленій» букетами, зацілована привітаннями. Нарешті може перевести подих. Грим — і той, здається, тисне. Не тільки на скроні. А й на серце.
 
Лебідь — з гидкого каченяти
      Раптом, так, майже раптом із «гидкого каченяти», наче за Андерсеном, постало ніжне лебедятко. Тонкошиє, білосніжне, тонкостанне. У селі на Миколаївщині, де виростала дівчинка Поля, їй дорікали — і сусіди, і вчителі: «Ти б гарною дівкою була, якби не худа така. Шиєчка яка ж тонка! Личко — самі очі. А вже довгонога...»
      Якби лишилася в селі — довіку комплексувала б, може. Сільський ідеал дівочої краси — відомо який. Там тендітним і тонким, як билинка, робити нічого. Город, господарство зі свиньми-коровами-курми-кролями, сім’я — хоч розірвись.
      Поліну доля покликала до міста. Та не до якогось там — а просто до столиці. І не абикуди — а в театральний інститут! І що ви думаєте — вступила сільська дівчинка з першої спроби! Без «блату». Є ще диво. І тут почалося диво інше. Задивлялися на неї, милувалися: «Яка ж тоненька! Ніжно-бліденька! А очі які виразні — в душу проникають! А ноги — від самої шиї...» Отоді й думка сяйнула, проста й очевидна: «Не можна годити всім, не мусиш бути такою, як хтось там хоче. Будь же собою — скільки стане снаги».
      Просто сказати — а чи легко досягти? Люди, буває, вік ізвікують, так собою і не ставши. Все під когось прилаштовуючись. А там, дивись, і життя земне скінчилося — наче й не було його...
      Освоювала вона Київ із радістю і постійним відчуттям його великої притягальної Таємниці. Вчилася так само з радістю, натхненням. Тим-то й залишили в столиці. У самому театрі корифеїв — академічному імені Івана Франка.
 
Її руки — не для окропу
      Відгадайте — хто міг би здобути звання Найкращої господині Києва, якби було влаштовано відповідний конкурс? Не повірите — нею могла б стати заслужена артистка України Поліна Лазова. Могла своїми консервами і соліннями — за суперцікавими, оригінальними рецептами — закласти до самої стелі який-небудь Центральний гастроном на Хрещатику. Так-так, вона привчила себе бути відмінною господинею. Бо — відмінниця у всьому. Могла й руки не раз окропом ошпарити. І порізати їх ножем чи шатківницею. А це щось схоже на те, вибачайте за таку аналогію, якби блискучий хірург працював за сумісництвом... м’ясником. Що, шкребонуло по душі? Врешті-решт, пані Поліна, думаю, сказала собі: годі! Та вже вся вітчизняна консервна промисловість працює на мене.
      Тепер вона надає перевагу замороженим фруктам та овочам. І квашенням — добре, що є де діжки поставити: в погребі в батьків, які мешкають під Києвом. І я особисто рада за актрису. Бо кожному — своє. Акторці — сцена, ролі, квіти.
 
Беззахисна левиця
      «Усі жінки — незбагненні. У кожної акторки — не менш, як сорок „я”. Іноді вони просто розривають тебе, і не збагнеш, що з тобою чиниться-коїться, як дати собі раду. Цілі поклади таємниць — у кожної жінки. А золоті ключики — на самісінькім дні душі. Глибоко сховані скарби». Так вважає Поліна. Вона — то пристрасно-рвійна, ніжно-голубляча, а то як фурія, як тигриця. Точніше, левиця.
      Мені здається іноді, що вона деякими своїми ролями мимоволі... мститься за скривджених і упосліджених жінок. Навіть за тих, перед якими нібито схиляються. Яким аплодують і встеляють дорогу трояндами. Із колючками. Дехто з глядачів і критиків не сприйняв ні самої вистави, ні ролі Софії Андріївни Толстої. Це — про «Лев і Левиця» Ірен Коваль у Молодому театрі. О, дістається там Богданові Ступці... тобто, Льву Миколайовичу. Та що ви, хіба можна так показувати генія? Але ж генії — теж люди, і ми маємо право розмірковувати над їхніми долями. Думати про те, як важко ближнім із ними поруч. Тут і звичайним смертним під одним дахом ой як нелегко! Інакше не постала б заповідь «Возлюби ближнього свого як самого себе...» Пригадайте «Щоденники» графа Толстого. Може, вони на те й існують, щоб ми не сотворили собі кумира.
      Поліна, звісно, не без комплексів. Є, зокрема, такий — досконалості або відмінниці. Одне слово, максималістка щодо себе самої. Наприклад, Поліна може вивчити напам’ять сувої текстів не лише українською, а й іноземними мовами. Та коли справа доходить до розмови англійською десь на високому прийомі, починає соромитися. А чому? Бо прагне одразу так вільно й легко іноземною вести бесіду, як рідною. Не дає собі права на помилку.
      Але ж вона — земна людина. І вміє плакати. Не раз збиралася кидати сцену. Вона, сцена, випиває душу акторську до дна, коли їй вірно служиш. Вона ж і підносить. Добре, що знайшлися вірні люди, стали поруч, підставили плече, переконали: не йди. Бо й справді, театр — це доля. Без праці на кону — не жити.
 
Відкрите «третє око»
      Два сини у неї — Сашко та Єгор, студенти-розумники, красиві й ставні. Поліна Лазова поруч із ними — як старша подруга. Відпочивають разом на морі — погляди пляжників так і впиваються у спину. Вона окулярами прикриває сміхотливі очі, іноді й пококетує навмисно для «пляжних глядачів»: акторка ж.
      Навчає синів бути уважними й чуйними. Знає: гординя — душевний ґандж. Навчає допомагати «смиренним людям». Надто тим, які самі не в змозі заробити на хліб. Сини знають, як їхня мама може із захопленням розповідати про тих, хто задовольняється малим. Про сценографа Лідера, наприклад, чи професора-органіста Котляревського. А я сама завважила, з яким захопленням ця жінка розповідає про багатьох своїх колег. Рідкісна риса серед амбітних акторів. Знаю, її душевною відкритістю не раз намагалися скористатися «доброзичливці». Шляхетність у нас, часто-густо, розцінюють як слабкість.
      Поліна Лазова каже, як людині сцени важливо мати відкрите «третє око». Тобто самокритичність і відчуття того, чи правильно обираєш шлях.
      Цілу галерею портретів написано з неї. У ролях і «просто». І скрізь вона різна. І
скрізь — невловима. Така, якою ми хочемо її бачити, і зовсім інша...